"Єдиний в Україні Музей театральних ляльок дивом не постраждав під час обстрілу центра Харкова"

1 березня 2022 від обстрілів центральної частини Харкова були пошкоджені вікна та фасад Харківського державного академічного театру ляльок імені В. А. Афанасьєва. Театр розміщується у будівлі, яка є пам’яткою архітектури й однією з візитівок міста. На третьому поверсі розташований єдиний в Україні Музей театральних ляльок. Фонд Музею - це понад 11 тисяч експонатів: безпосередньо ляльок, афіш, макетів, сувенірів, ескізів ляльок, театральних програм з багатьох країн світу. Нащастя під час обстрілу центра Харкова саме третій поверх будівлі театру ляльок не постраждав – Музей театральних ляльок лишився неушкодженим.

Про життя театру під час війни, вистави у метро та у звільнених містах Харківщини розповідає керівник літературно-драматургічної частини, театрознавець Ольга Дорофєєва.

Ну, мабуть, ще не була готова, тобто було якось багато роботи, було якихось багато справ, і я не вірила в початок повномасштабної такої війни. І 24 це був день, коли сину в школу було на третій урок, то можна було подовше поспати, тому якби я собі спала, і навіть коли я почула перші вибухи, то я собі якось це виправдовувала, що щось там ремонт роблять сусіди. Тобто я не відразу прокинулась від цього, а прокинулась від того, що телефонував брат, питав, ну як ти можеш спати досі. Телефонував батько, ніби почалась якась метушня, що треба йти за продуктами і треба щось робити, ну, і там новини читати, тобто ну ніякої готовності реальної не було.

Після того, як я встала, я намагалася зберігати спокій, не панікувати, намагалася якось звичайні побутові справи робити, багато-багато читала новини, а потім, коли син… все ж таки, розбудила його, щось поїли і вирішили йти в магазин, і там були величезні черги. Постояли в цих чергах, і потім, як би, з рештою були вдома, не пішли в укриття, як би вирішили, що будемо залишатися вдома. І просто потім я щось читала, намагалася якось відволікатися там і навіть щось дивитися там, якісь там, навіть серіал почала дивитись, подумала, що просто потрібно перечекати, шо це буде чи кілька днів, чи тиждень, які потрібно перечекати. Потрібно спробувати зберігати спокій в цей час. Відчуття були дуже страшні, і той момент, коли я там пам’ятаю, що  коли я там  ходила в центр волонтерити, потім поверталася додому, коли я бачила, як там дуже багато людей зі зброєю я бачила і зруйновані будинки.

І навіть був такий момент коли я почула страшний шум і не зрозуміла, що це, і потім я побачила, як виїжджає танк, і тобто для мене був шок. Що це настільки гучно, я не очікувала, що це може бути настільки гучно, і ну тобто в цілому тоді було знаходитися в місті непросто не комфортно, а дуже страшно.

І дійсно було ну якось відчуття, що це взагалі не моє місто. Усюди були встановлені ну там ці загородні конструкції, тобто також якісь вулиці не проїзні. Я пам’ятаю, що також було якось дуже-дуже страшно, коли ми йшли пішки на вокзал, і транспорт ніякий не ходить, і ми йшли, як би, ну для того, щоб виїхати до Львову, йшли пішки. Усі ці дивні якісь споруди воєнного часу, людей майже немає, ну тобто місто було абсолютно таким, ну ворожим і неприємним. Майже щоночі ми чули вибухи, тобто постійно, от тобто це стало такою свого роду нормою, і ну завжди тримаєш наготові телефон завжди, як би, ну там є якісь телеграм-канали, на яких… ну тобто я чую, що воно бахнуло, я чую вибух, найчастіше в Харкові ти чуєш спочатку вибух, а потім початок повітряної тривоги, тобто ти не встигаєш ніяк на це відреагувати.

Спочатку воно вже бахкає, і просто, як би, я хапаю телефон я читаю там, приблизно хтось там щось коментує, щось там вже якісь версії: де гучно, в якому районі найбільш гучно, тобто були такі ситуації, коли було дуже сильно гучно. І там коли я жила в будинку з собакою, і собака і кішка починали, ну тобто вони душею реагували, що потрібно їх було заспокоювати, що собака починає там щось вити, тобто, ну насправді, було таке відчуття, що потрібно все одно триматися-таки за реальність.

І це вже така свого роду звичка, шо воно бахкає, треба просто спокійно, це як би, триматися, сприймати, що потрібно заспокоювати тварин. Якщо потрібно заспокоювати дитину, правда, так близько двох тижнів, ми просто знаходилися в Харкові, мало куди виходили, інколи я виходила, але більшість часу просто проводила дома. І з’явилося таке відчуття, як би, більше не страх того, що це прямо реально загроза для життя, а більше якийсь страх того, що час іде, життя іде, а я нічого не можу робити, я маю просто ховатися.

Я маю просто там ну якось підтримувати, просто їсти й спати, підтримувати якісь там примітивні потреби, і тоді якось виникла ідея, що все ж таки треба щось змінити. 8 березня ми зранку виїхали з сином, виїхали евакуаційним поїздом до Львова, кілька днів провели у Львові, потім поїхали в Чехію, три місяці ми провели в Чехії.

1 березня був вибух в центрі міста, і через вибухову хвилю, через наслідки вибухової хвилі було дуже пошкоджено скляні вікна і двері театру першого поверху і вікна другого поверху, вони були повністю зруйновані, зараз вони вже якось полагоджені. А через те, що музей знаходився на третьому поверсі, саме вікна цього поверху, вони практично не постраждали, там були якісь щілини які… Тобто це був удар, який призвів до того, що десь була пошкоджена штукатурка, десь були якісь, ну тобто від цього струсу в музеї є певні наслідки, але вони мінімальні. Наскільки я змогла зрозуміти, то прямо таких ну суттєвих пошкоджень немає, у нас при Харківському театрі ляльок, є оцей музей театральної ляльки, він для України, він є унікальним, він є таким найбільшим і найстарішим, він був заснований ще в [19]52 році, його заснував Віктор Афанасьєв, але тоді театр перебував в іншому приміщенні. У цьому приміщенні, де ми зараз на Майдані Конституції 24, театр з [19]68 року, і тут музей розвернувся вже на повну, на кілька залів, зайняв практично весь третій поверх.

І якщо порахувати всі експонати, бо ми рахуємо і ляльки, ми рахуємо і афіши, ми рахуємо там театральні значки, ми рахуємо там різні експонати, то ми підраховуємо більше ніж 11 000  експонатів. Їх дуже багато, і вони не всі експонуються, тобто є якась частина, яка зберігається в інших місцях. Тут з одного боку зібрані ці ляльки, які грали у виставах Харківського театру ляльок раніше, тобто є ляльки 40-х років, 50-х , і так далі, до вже 90-х, вже ближче до нашого часу. Тобто, з одного боку, це така історія нашого театру. Наприклад, є афіши… Це особливо зараз сприймається так дуже вражаюче. Є афіша, яка написана від руки поверх газети, і ця афіша вистави, яка гралася, коли театр був в евакуації, коли  в [19]40-х роках театр перебував в евакуації, і афіша писалася не на папері, а на прямо на газеті, такими великими літерами була написана афіша, тобто є якісь експонати [19]40-х років, є експонати, які ми також дуже цінуємо, які були подаровані лялькарями і театрами інших країн. Це Болгарія, Польща, Румунія, Чехія, є ляльки зі Швеції, тобто є також ляльки, які були подаровані іншими театрами, тобто це також, ну як би, така цінність, що це є така певна демонстрація мистецтва театру ляльок в інших країнах.

У нас є один експонат – це така музична шафа, яка датується XIX сторіччям, але ми  точно не знаємо, коли вона була виготовлена, тобто вона дуже стара. Є ляльки,  які  яким вже більше 100 років, які були нам подаровані, тобто це такі дуже старі експонати, але також є якісь експонати, які були вже зроблені художниками за певними взірцями, тобто які не є оригінальними, але є відтворенням, яких лишилось історичних об’єктів, історичних ляльок, тому, дійсно, ряд експонатів, вони надзвичайно цінні, і хотілося щоб вони продовжували зберігатися.

З самого початку робота в театрі припинилася, театр перестав працювати, досить швидко в театрі з’явився такий волонтерський певний штаб, і дуже багато працівників театру, вони почали прямо там займатися волонтерською діяльністю, і досі на базі театру є таки певний, ну як би… хаб він називається, який постійно займається забезпеченням цивільних і військових, дуже багато контактує з різними іншими там організаціями, фондами.

І був такий якийсь період, коли здавалося, що мистецтва більше не буде, що театр більше не буде працювати за своїм призначенням.

Я вже перебувала за кордоном, коли в квітні розпочалися такі перші спроби відновити роботу театру. Ми розуміли, що театр не може працювати так, як працював раніше, але тоді такі найбільш молоді актори, вони разом з нашою режисеркою, вони, як би, таку зробили виставу, яку вони возили по станціях метро.

І коли в Харківському метро тоді перебувало багато дітей, і людей, і дорослих і дітей, то вони показували цю виставу, і це була якась така надзвичайна…

Такі надзвичайно важливі моменти, коли стало зрозуміло, що для мистецтва також є місце на війні, і також від цього може бути якась користь, і цим також важливо займатися, і це був один із таких ну для мене важливих аргументів для того, щоб повертатися в Україну, бо я відчувала що я зможу тут продовжувати займатися своєю справою.

Наш театр офіційно, як би, вважається, що він знаходиться на простої, і там працівники не отримують повністю зарплату. Офіційно ми не можемо продавати квитки, але за цей час завдяки… це була підтримка там і фонду ЮНІСЕФ, і інших фондів було організовано ряд показів, надзвичайно багато показів. Те, що стосується метро, то це було на кожній станції Харківського метро, потім було ну дуже-дуже, дуже-дуже тривалі поїздки в різні села, смт Харківської області, театр намагався їздити там, де зараз знаходяться люди, переміщені [особи] з якихось небезпечних місць, з якихось там окупованих територій. Дуже багато показувати вистав, і було відчуття, що це важливо, що це якось допомагає людям.

Найчастіше потім, коли контактуєш з людьми, і вони казали, що це було повернення до нормального життя, тобто після того, як було відчуття, що все втрачено, то раптом: а театр також існує, а раптом там театр може бути. Тому і на сьогодні наш Харківський театр ляльок дійсно досить багато зробив,  бо були такі дві у них прем‘єри зроблені за цей період. Одна з вистав, яка була зроблена, прем’єра якої відбулася 1 липня. Це була вистава за сучасним текстом, за п’єсою про війну, і так головні герої – це підлітки, які переживають початок війни в Бучі. Це такий ледь не документальний такий текст, який про дуже-дуже такі сучасні і болісні моменти. Коли були покази цієї вистави такі разові і в театрі, і там в інших містах ми показували її , були вже навіть і гастролі цієї вистави. Це також був такий момент, коли дійсно мистецтво починає працювати як свого роду терапія, як свого роду можливість зібратися разом, проговоритти якісь такі травми, якісь такі болісні моменти, які в усіх зараз болять.

Театр бував у досить різних містах , зокрема це був там і Вовчанськ, ну тобто були якісь міста, які були під окупацією. З одного  боку, коли бачиш дітей, то є відчуття того, що… ну що дитинство все одно продовжується, вони все одно знаходять якісь ігри між собою, вони все одно начебто тримаються, як продовжують якось жити своїми такими інтересами, своїм життям. З іншого боку, є наприклад. Дуже часто є такі моменти в виставі, що ми просимо разом заспівати, і коли спочатку діти сидять, і їм якось страшно, чи вони в якомусь ступорі, чи вони майже ніяк не реагують, а потім якось-якось там ще… і потім, коли вони починають разом співати, і якось ну таке відчуття, що дійсно для них прорвало, якась така… ну дозвіл на якусь там емоцію, якусь  реакцію відбувся. І дійсно, ну майже завжди, як би, є таке спочатку відчуття, таке непорозуміння, що взагалі, чи вони щось чують, чи це доречно, чи вони зараз бачать, а потім під фінал відчуття того, що дійсно, і в когось сльози, і для акторів дуже часто це такі щемливі моменти. Те, що майже завжди це закінчується таким позитивним у фіналі, таким виплеском емоцій.

Безумовно, власне, бачити ці очі, бачити ці посмішки, заради чого це все робиться, це підтвердження того, що це дуже потрібно. Я дуже сподіваюся що цей рік, він стане якимось переламним, і він дійсно призведе до якихось таких вже рішучих, ну якихось таких серйозних змін в ситуації. Але я налаштована так, що в країні буде ще кілька років надзвичайно важких, в яких ми не повернемо нашого комфортного довоєнного життя, і на це треба налаштуватися, треба якось так себе зібратися і розуміти, що багато ще складного попереду.