Запорізька гімназія №42 Запорізької міської ради
Вчитель початкових класів
Зранку встала раненько, пішла на роботу, зустріла свого учня-випускника, який нервово палив. Я зрозуміла, що щось сталося. Він повідомив, що почалася війна.
Але всього жахіття на той момент не відчувала. Як у XXI столітті таке могло статися?
Війна продовжувалася, але всі випробування для моєї родини були попереду. Мій брат пішов захищати нашу неньку від ворогів. Почалися ночі без сну.
А 28 квітня 2022 року життя моєї родини поділилося на дві частини (до та після падіння ракети).
Був звичайний ранок. Встала, випила каву, пішла на подвір’я годувати своїх братів менших (мою дитинку-вівчарку Баггі та кота Пухнастика), подивитися на висадженні помідорки, огірочки, горіх та інші рослини. Наближався час до проведення першого уроку в 3 класі, то я, дивлячись на сонечко, яке піднімалося, зігріваючи весняними променями землю, хотіла читати уроки на подвір’ї. Але чоловік попросив зайти додому, бо хотів трошки попрацювати: закінчити фарбування.
Я погодилася. Зайшла у кімнату, відкрила ноутбук (бо ми проводили уроки онлайн), відкрила презентації та й хотіла розпочати конференцію, бо діти полюбляють поспілкуватися. Було 8.55 ранку. Пролунав вибух!
Я не зрозуміла, що відбувається - горщики з квітами летять на мене, вікна на мене, в глухих дверях стоїть чоловік. В кімнаті жовто-помаранчевий дим. Змішалося все: посуд, продукти, меблі, вікна, двері, земля, олія, одяг, шифер, чавунні батареї на підлозі, вода…
На той момент думки були божевільні. Ад чи рай? Де доня? Чому? Навіщо? За що?
Доня відгукнулася - спустилася і побачила, що я вся пошкоджена - юрчить кров з голови та з руки (бо я захищала себе від вікон, скла - лягла автоматично на диван, прикриваючись руками).
Ми вийшли на подвір’я і просто відчули в повітрі «запах» війни. Ракета впала біля будинку - запах «тротилу» (відпрацьованого масла з ракети), запах газу (бо труба була розірвана - факел біля 1 метру палав). Жодної рослини - дерева зрізані, виноград зрізаний разом з арками. Вся ЗЕМЛЯ згоріла. А головна втрата - померла собака на місті (у неї було біля 8 шматків від ракети).
Мене з донькою забрали до лікарні. Після того, як нас підлікували (обробили рани, зашили, зробили томографії), від лікарні ми відмовилися, бо вдома чоловік та син.
На той момент я не розуміла, що нам треба ЖИТИ. Повернувшись додому, треба було не плакати, не жалітися, не дзвонити, а брати мішки, відра, віник і прибирати сміття - бо ніч попереду, а спати ніде.
В той момент я зрозуміла, що чоловік, доня, син, його дівчина, хрещений поруч. Ми всі разом. Ніхто не захотів кудись бігти, жалітися на долю.
Ми всі спали в одній кімнаті в одязі на підлозі серед ковдр. Вікна були забиті клейонкою. Звісно, сну не було, тільки від безсилля трошки поринали у сон. А горобці намагалися вночі відновлювати свої гнізда (незважаючи на те, що жодного даху не було).
Кожного дня було відстоювання в житті. Наприклад, коли чоловік приносив кип’яток зранку для кави (бо світла, газу, води не було близько місяця). Коли купили чайник. І так кожного дня перемога над собою… Родина, на мою думку, почала цінити кожну хвилину життя. Я, як вчитель, поборола себе - мені дуже страшно після вибуху було приєднатися до уроку. Але діти такі розумнички – вони жодного питання не задавали, казали, що скучили, вони мене налаштовували на моє подальше життя.