Видатна українська художниця Євгенія Гапчинська до початку війни мала своє затишне місце сили, мрій та натхнення – власний будиночок у Макарівському районі на Київщині. Там до вона жила з чоловіком, донькою та сином. У перший день вторгнення, коли багато людей виїжджали зі столиці, Євгенія навпаки – їхала до Києва. Так врятувалась від окупації.

Поки вона з дітьми перебувала в евакуації, а чоловік захищав країну, будинок Гапчинських розграбували та понівечили… Вкрали не лише той затишок, який ніжно облаштовувала художниця власноруч. Пропали й гроші, зібрані на мрію… 

Війна для нас розпочалась трішки раніше, тому що за два тижні до цього чоловіку вже повідомили що йому потрібно бути готовим до того, що буде призов, і у середу, 23-го числа їм сказали у п’ятницю з’явитись з речами до військкомату. Але їм надали два дні на те, щоб владнати всі сімейні справи, робочі справи і так далі. Тобто всю середу я вже проплакала, бо я не хочу залишатись без чоловіка, бо він відслужив з 2014-го по 2016 рік, і я не хотіла сама з дитинкою залишатися. Ну, вже в цю середу я просумувала, вже він збирався, але ми все ж таки вважали, що в нас будуть ці два дні, але сталося не так, як гадалося.

Я була в Березівці, це Макарівський район, ми там жили з 2009 року, і я зрозуміла, що одна я там не зможу, бо чоловік з машиною, і я залишаюся сама і не зможу бути там сама, бо запасів їжі я ніколи не робила, і поряд  магазинів немає. 24 лютого поїхала до Києва, ну мабуть, якось Господь відвів одних туди, інших туди. Я нічого не розуміла, я просто знала, шо мені, в нас там немає погребу, немає зовсім де сховатися. Будинок невеликий, він 150 метрів, ну нічого такого, як там сарайчику або літньої кухні, погребу немає. Ну, я зрозуміла, що мені потрібно їхати до Києва.

Я взяла кицю в переноску і поїхала до Києва, на зустрічній стояло вже там п’ять смуг машин, а по нашій смузі вже їхали танки, якісь БТРи.

І от якесь було таке: одні йшли до Києва пішки, інші йшли від Києва пішки, ну мабуть, був це такий хаос чи хаόс (наголос як правильно робити?), тобто всі мабуть не знали, що робити. Я коли приїхала до Києва вже з маленькою дитинкою, всі магазини були зачинені, працював один «М’ясний рай» на Гончара. Я заїхала, купила творог, яйця, сир, просто скупилася – те, що їсть моя дитина. У нас завжди повинні бути яйця, крупа і сир, ну творог, це той сир, який творог, він його їсть з медом. Я просто так вже, як кожен день, щось купувала, я так і скупилася, а вже ввечері стало зрозуміло, що щось серйозно, тому що всі сусіди заходили до нас, у всіх були валізи, і всі заходили і прощались, сказали, що в нас десь батьки в Чернігівській області, десь хтось. Сусідка напроти Оксана, вона сказала: «Ми виїжджаємо». Це була така якась остання людина, яку я знала, і вона сказала, бо якщо він буде брати Київ, то буде пекло, але нам їхати вже, нас жодного знайомого не було ніде, ні на Закарпатті, ні за кордоном, ніде.

І ми просто залишились, дивились у вікно, як все пустіє, пустіє, пустіє… А потім почалися ДРГ, їх ловили прямо в нас під вікнами, із замотаними скотчем очима, руками за спиною.

Були завжди постріли, вже Клично сказав, що без нагальної потреби не виходьте. Зачинилися всі магазини з їжею, почалося просто так, вже сказали не підходити до вікон, а в мене дитина завжди перед цим вікном всі машинки розглядала, людей розглядала. Тобто було вже так холодно на душі, то воно вже бахкало це все, постійно чуєш. Ми вже знали потім, за два дні, що міст наш на Стоянку, дорогу підірвали.

І отак ми просто сиділи, дивились у вікно, вже їжі не було. Було все зачинено, але десь за 5-6 днів відкрився хлібний, і в ньому завозили білі батони, і моя дитина їла батон. А я… ну так відділювала по 30 грам крупи, я за тиждень схудла на чотири кілограми, але це для мене не було проблемою, бо вже були по 11 сирен на добу. Але ми просто з дитиною ховалися спочатку в метро, потім в бомбосховищі, потім він почав кричати він не хотів ні одягатися, ні йти, в нього почалися просто такі  істерики. Він з себе зривав одяг, коли я на нього надягала, і ми почали спати у тамбурі між квартирами, бо там було це правилом двох стін.

Я відчувала дуже-дуже сильний страх, який по жилах і по животу ходить такими хвилями, ну мабуть, це така велика-велика чорна… великий-великий чорний щур. У мене це як уособлення сильних страхіть.

11 березня ми пішли на вокзал, на залізничний вокзал і поїхали до Львова. Ми там пропустили 12 потягів, не змогли зайти, а коли той, що зайшли вже, то там було… Я не пам’ятаю, скільки людей було у купе, мабуть 12, і було важко, бо їхали без світла, дуже довго стояли дорогою і десь добу їхали до Львову. Приїхали вночі, о третій годині, і теж в темряві йшли, потім шукали там і знайшли у готелі кімнату, це коштувало 20 000 грн за 10 днів. Ну це було важко, дитина… дуже-дуже було важко.

І рівно за тиждень нам подзвонили знайомі, яких ми знали рівно 20 років тому, вони були у Німеччині, і зараз живуть. Вони покликали нас до себе, ну так як грошей на Львів в нас не вистачило, бо всі гроші залишились в будинку, і в нас були гроші, тільки там небагато того, що було на картці, а ми погодились поїхати, бо на Львів нас би не вистачило ще й на тиждень. Ми погодились і  дуже-дуже важко їхали, ще дві доби їхали через Польщу. Вони живуть під Франкфуртом на озері, таке маленьке містечко Маркендорф.

Ми туди доїхали, і мій синочок заснув і спав рівно добу, він був такий виснажений, з нього текла вода, він був гарячий, мокрий і спав рівно добу, не просинаючись.

Було дуже важко, це була ота дорога через Перемишль-Варшаву-Краків, евакуаційними потягами ми їхали, спали просто на платформі, бо в нас не було, ні карімату, ні пледу, ні якогось покривала. А ці евакуаційні потяги, в них немає розкладу, і треба було просто почекати, і там все було тисячі людей, які просто лежали на асфальті, на платформі, на яку повинен прибути потяг. Це отам о третій чи о другій ночі у Кракові, там на платформі, ми там лежали. Було холодно, я там втратила свідомість, і старша донька побігла за лікарями, тобто я не хочу жалітися, але правда, це було не просто в порівнянні з тим, що ми живі і якось так Господь розпорядився, шо я виїхала звідти раніше, ніж прийшли росіяни, то я вважаю, що ми щасливі.

Перше відео я побачила 7 квітня, коли вже було деокуповане село, і коли відбулося розмінування, і я попросила… попросила свого водія поїхати і подивитись, що з домом, і він мені вислав відео. Побачила все перевернуте, все розбите, будиночок в нас був такий, як скляний, зі стелі до підлоги були вікна, і всі-всі вони розбиті.

Скло лежить, чомусь це все скло було змішане з розкиданою білизною, тобто всі труси були змішані з оцим склом.

Я не це… Не я одна, це от всі дивуються, що щось з головою в них. Ну було розкидано, все перевернуто, все розкидане, викрадене, розбито, а вирвано там сварочна поверхня, тобто все, що можна було вирвати, вирвано та вкрадене, все, що не взяли, все просто постріляли. Там телевізор, те, що не взяли, просто наскрізь постріляли, і так навкруги стріляли, і просто всі стіни, вікна, шафи – те що не винесено, ну тобто шафи, які шафи-купе, все, що не взяли, все просто розстріляли. У нас були у стелі три вікна, ну небо, і їх теж всі постріляли. Ця стеля в дірках, ну тобто тече дощ, стоїть вода. От коли по відео таке було, я плакала, але це не зрівняти з тим, коли я приїхала і поїхала.

І коли от бачиш вживу, це от просто в мене підкосилися ноги, вони не тримали мене, і я вила, як звір, голосно, і ноги не стояли, бо таке було відчуття неземне, якесь відчуття, от наче сатана пронісся, і пронісся, і полетів далі.

Коли я зайшла до будинку, в мене відмовили ноги, і я ухватилася… ноги підкосилися, і я схопилися за кухонну поверхню, на якій ця була діра. Весь фасад так постріляний, ну то дрібниці. Я вхопилася за поверхню і почала ридати голосно-голосно, я не знаю, скільки я ридала, потім я якось затихла, я вийшла крізь вікно на вулицю, бо вхідні двері вони зламали, і вони не відчинялися; зламали ручку, замок, і вони не відчинялися, і просто скрізь вікна я виходила і заходила. Я вийшла на вулицю і думала, що я вже наридалась, але знову ноги підкосилися, і я впала обличчям у траву і ще пролежала там якийсь час, не знаю, поки з’явилися сили підійнятися. І по цьому склу, ну я просто пішла, я нічого… я просто поїхала до Києва.

Незадовго до цього ми продали галерею, і в нас у сейфі були коли 400 000 тисяч доларів за галерею, і вони були вкрадені, сейф був розбитий. У мене чоловік плакав, бо ми 20 років іпотеку виплачували, і в нас були мрії на ці гроші, ну тобто це як 20 років вкраденого минулого, так і вкрадене майбутнє, яке ми планували з ним і мріяли. І чоловік сказав, шо я сподіваюсь, коли вони виходили з Макарова, я сподіваюсь, шо їх спалили всіх-всіх-всіх. А я сказала, що найкращою нагородою буде, якщо ЗСУ знайдуть ці гроші і заберуть собі. Конкретно на ці гроші ми хотіли купити оселю в Києві.

Ми розуміли, що Коля дорослішає, йому йти до школи за рік-півтора, і там немає в Березівці школи. Ми думали, що ми купимо собі оселю і переїдемо з Колічкою до Києва, і хотіли би ще до Золотих воріт, бо в мене тут майстерня, і тут є школа, в яку хотіли, щоб Коля пішов. Конкретно були такі… ми навіть дивилися вже три варіанти, і 24-го повинні були дивитися ще один варіант квартири. Будинок можна відновити, ну я зараз збираю гроші, щоб зробити дах. Це найперше, що потрібно зробити до осені.

Я любила… це був мій затишок, і я ще така людина, яка дуже любить бути наодинці, це був мій прихисток. Я малювала там у саду, я вночі ходила по саду в трусах і сорочці, я любила сидіти вночі, слухати, як змінюються пори року, як пахне осінь, як вночі ходять їжаки. Для мене був цей будинок, як прихисток, мій такий скарб, моя нора.

Та ну, я не вірю я знаю, в мене не віра, в мене більш ніж віра, в мене знання, що ми вже виходимо на світло, що вже в нас серця починають наповнюватись красою, любов’ю. Від цієї люті ми вийдемо на світло, з цієї болі страшної. От я не розуміла, чому мій чоловік мені відправляє фотографії завжди кошенят, які там в них народжуються в різних частинах; лелек, яких він там бачить. Він мені завжди відправляє суницю на газоні на долоні, квіти, які він там чіпляє собі у бронік. Він мені завжди, от кожен ранок квіти, вночі зорі він фотографує. Я завжди думала: ну якийсь такий романтик романтичний. А вчора почула Вишибала, є такий боєць, і він каже своїй дочці: тільки не пиши мені про війну, тобто вони кажуть, що вони стоять задля того, щоб ми тут раділи ранковому сонцю.

Зараз я починаю розуміти цю любов, якою в них переповнені серця. Вони заради цієї миті радості, вони ладні покласти своє життя, вони всі з цим погодились – з тим, що вони віддають там життя, і ми це повинні цінувати, усвідомити і бути щасливими на зло ворогам. Чоловіка хочу побачити живим, і обіцяю поїхати на море. Я хочу з ним і сином поїхати на море – це в мене така мета.