Фотокор Євген Малолєтка: «Такого масованого застосування артилерії, як у Маріуполі, ми ще не зустрічали»

Його очима світ побачив Маріуполь у війні — загиблих дітей, наслідки авіаудару по пологовому будинку, героїзм лікарів, страждання мирних. Фотограф та військкор Євген Малолєтка, виконуючи завдання для агентства Associated Press, провів 20 днів у блокадному Маріуполі.

Разом із журналістом та відеографом AP Мстиславом Черновим вони потрапили до міста 24 лютого 2022 року. За годину до початку повномасштабної російської агресії в Україні.

Малолєтка Євген, 35 років, я родом із Бердянська, але живу в Києві вже з 2004 року — як почав навчатися в університеті й досі, як би, тут мешкаю. Ще до початку війни ми припускали: якщо буде війна, то Маріуполь буде однією з точок, яку справді росіяни захочуть захопити, бо це стратегічне місто, воно досить велике, і це дорога до Криму.

Ми, як би, завжди знали, що росіяни хочуть сухопутний коридор у Крим, тому від самого початку з другом опрацьовувалась ідея: так, якщо ми висвітлюватимемо війну, якщо вона справді буде, як би, наворожили на пальцях, дивилися на карту і вибирали. Говорить: «Ось Маріуполь — це буде точка».

Маріуполь був сповнений людей, Маріуполь був, як вам сказати, він був заблокований, не було можливості виїхати, не було нормального...

У людей не було води, люди не мали там харчування нормального. І все це під постійними обстрілами.

Такого масованого застосування артилерії ми не зустрічали раніше, ось я точно ніколи не зустрічав, щоб настільки сильно застосовувалася артилерія, реактивна артилерія, авіаудари. Таке відчуття було, що якщо ти не можеш підібратися до міста, потрібно його спалити.

Така середньовічна, абсолютно середньовічна стратегія — закидати місто снарядами, закидати його всіляким, щоб воно горіло, потім розбити пожежну частину, щоб не було можливості загасити пожежі, щоб викликати паніку у людей, страх і нерозуміння, що взагалі відбувається.

Усім відомий факт, що коли доставляють усіх поранених, звичайно ж, до лікарні, просто прийшли познайомилися з головлікарем, попросили допуск, дозвіл знімати, познайомилися з усіма медиками. Це обласна лікарня № 2. З перших днів почалися обстріли, та з перших днів почали везти туди поранених.

На початку лікарні, вони були, вони чергували, хтось одного дня, хтось іншого, хтось третього, і так вони чергували між собою, якось визначали. Потім як такого чергування вже не існувало, везли поранених туди, хто був ближче, залежно від того, який ступінь тяжкості поранень.

Ми просто спостерігали, чергували в цій лікарні, деякий час нашого перебування там знімали те, що відбувається в приймальному відділенні. Привозили людей, дітей із пораненнями переважно ніг, голови, тулуба. Різноманітні поранення, дуже криваві, і маленькі, і великі — до 300-грамових уламків зокрема, які були.

Операційна працювала останніми днями практично нон-стоп, без жодного сну.

Лікарі працювали дійсно в якомусь режимі воєнного часу, дійсно, коли навіть маленьке поранення призводило до того, що людям ампутували кінцівки, тому що не було необхідної кількості ліків, санітарних умов, не було навіть палати інтенсивної терапії, в якій були вибиті всі шибки і там було холодно, тому все це було в дуже екстремальних умовах.

Це лікарня номер 3, це був останній день, коли ми там були, і там просто не було місця, куди складати тіла. Погода була досить холодна — вони зберігали, тримали людей, які померли просто у лікарні, або людей, яких привезли вже мертвих до них.

Також там бачили трьох дітей (там у підвалі було ще одне місце) і двомісячна дитина… Це все просто жахливі картини, крім того, що люди лежали під під’їздами, убиті в квартирах, люди робили суїцид дуже багато, викидалися з вікон, вішалися, крім того, що обстріли були.

Були випадки, коли дійсно наша допомога чи там наша зйомка… Ми не потребували там зйомки — ми допомагали.

Справді, коли бачили, що пацієнт тяжкий, або коли ти можеш щось зробити, не лише знімати, ти й допомагав зокрема, тому що там вузькі коридори. Одна жінка, яка ось там… Ніхто не може допомогти.

Ми знаходилися неподалік від «1000 дрібниць», там в одному з будинків… На той момент у нас були розряджені всі батареї, всі в ноутбуках, і ми планували їхати до лікарні. Ми повернули на вулицю, Троїцьку... або якось не пам’ятаю, одна з цих вулиць, звернули і бачимо, що там ніби люди тікають, ніби йде сильний обстріл. Ми розвернулися і поїхали назад у центр, і заїхали в один із районів прямо фактично навпроти через дорогу від лікарні, і думали поміркувати, що взагалі можливо.

І там будівля була високою, і місто було все в диму, димилася «Азовсталь», димився завод Ілліча, все в якихось осередках смогу такого й осередках вибухів.

І там ми побачили… не побачили — почули звук літака, і потім після нього серію гучних вибухів, ніби така дуже сильна звукова хвиля, яскрава помаранчева куля типу від самого вибуху, посипалися всі шибки, висипалися.

Ну, ну такий потужний... наче вибух. Ось як це зрозуміти фізично? Так, наче тиск повітря змінився і така звукова хвиля починає тебе наче зносити частково, та й після цього ми зрозуміли, що це був авіаудар. Попросилися нагору до однієї з мешканок, побачили, де це місце, куди потрапив снаряд, і потім під’їхали вже до місця на лікарню.

Це був пологовий будинок, ну це потрапило на територію, де знаходився і пологовий будинок, і дитяче відділення у тому числі. Як би вийшло, що ми на події і документуємо те, що там відбувається, так, і наслідки того, як триває евакуація вагітних.

Один знімок — це Мар’яна, яка народила наступного дня, та дівчина Ірина, яка, на жаль, не вижила, і дитина її теж. У неї сильне було… величезний поріз від живота до стегна, я не пам’ятаю, сантиметрів 50, ось величезний. На жаль, лікарі-хірурги робили все можливе, але врятувати і маму, і дитину не вдалося.

Ми знаходили зв’язок, щоб надсилати фотографії та відео. До мене в соціальні мережі прийшло понад двісті повідомлень з пошуком знайти рідних, або родичів, або друзів, де вони перебувають і як, тому що в місті не було зв’язку, не було електрики, води та газу та решти. І плюс люди сиділи по підвалах, тому там була проблема не лише з якоюсь гуманітарною, а ще проблема була інформування населення в принципі, бо багато хто слухав радіо «ДНР».

Вони поставили свою вежу і почали мовити про те, що там ось здавайтеся, солдати здавайтеся, а для вас там гуманітарний коридор, який начебто ніхто не знає куди, чого взагалі.

Вони кажуть, їдьте туди, а люди бояться. Як виїхати? Ніхто не каже як.

У нас була машина, яку ми втратили, і одна сім’я погодилася нас вивезти. Вони мали місце в машині, вони знали дорогу, як можна буде проїхати, і вони погодилися нас вивезти.

Ймовірно, якби ми потрапили до рук спецслужб російських, то нічим хорошим для нас це точно не обернулося б, бо імена наші були відомі. Ми не ховалися під жодними псевдонімами, ми писали свої реальні імена, що доводить те, що ми реальні люди, реально працювали як журналісти багато часу.

Ми були єдиною командою журналістів загалом у місті, яка працювала на той момент, міжнародних журналістів. Там були ще, швидше за все, люди, які працювали до блокади, до повної блокади, потім вони поїхали. З колег, яких там ми бачили, ну як би вони всі поїхали.

Ось ми залишилися самі, і ми були єдиними такими очима мирних жителів, як страждають мирні люди.