«Гарне було в нас селище. Зараз на нього боляче дивитися»

Ми з Опитного. Там працювала в друкарні. Коли війна почалася, у Донецьку побули, а потім сюди, у Залізне приїхали. Тут знайомі були, зателефонували. Я тут, батьки в Запоріжжі. Ось так живемо потихеньку.

У 2014 році виїхали ми звідти в липні. Батьки раніше виїхали з донькою, а я ще залишалася там. Ми працювали ще. А 28 липня виїхали, тому що було неможливо там перебувати. Там були страшні обстріли, і ховатися толком ніде.

Наш будинок там зруйнований. Даху вже немає, паркан поламаний. Дах вже точно ніхто не буде відновлювати. Там будинок великий, на дванадцять сімей був будинок. Якщо ми повернемося, а решти одинадцяти немає, толку з того.

У 2015 році я ще ходила туди з Авдіївки пішки через поля. Ну, там, звичайно, все заросле. На машині туди вже не проїдеш ніяк, тільки пішки. Речі забрати нам ніякі практично не вдалося, тільки курточки, ковдру. Холодильник у нас був, газову грубку тільки купили, кухонний куточок купили – все залишилося там. Нам ніхто не дав вивезти.

У 2015 році дах почав протікати, з’явилася цвіль, миші лазять. Там таке було гарне селище, хоч і маленьке, близько 900 жителів, невелике. Я як побачила, що з ним сталося, це просто жах. Це дуже боляче.

І школа поруч, і садок поруч був, і на роботу влаштувалася саме в друкарні – і нікуди їздити не треба було. Залишилися без будинку, без нічого.

Тут знайомі були. Ми жили в сусідки в будинку. Вона нас до себе взяла. Рік у неї прожили, а потім приїхала її дочка. І вже доводилося тулитися. Бабуся, яка в цьому будинку жила, каже: «Я буду їхати, хочете – переходьте сюди. Я вже старенька, мені 84 роки. Я навіть не в силах буду вугілля принести сюди». І ми перейшли, тут живемо, облаштовуємося потихеньку. Але хотілося б, звичайно, свого житла.

Важкувато. У школу дитя поки звикло сюди ходити. Лікарня далеко, школа далеко. Напевно, і на навчанні це в дитини позначилося, тому що чути це все, постійно смикатися... Десь бахнуло – бігом додому. Постійно боявся. Зараз начебто, слава Богу, тихше. Може, це колись закінчиться.

Холодно в будинку, не опалити його. Вугілля дуже багато йде. Вмикаємо обігрівачі, тому що, коли було мінус двадцять, дуже холодно в будинку. Постійно одягнені ходимо, дитина не роззувається.

Фінансово дуже важко. Отримую дитячі, зараз поки не працюю. І залізо збирали, і пляшки збирали, скло здавали. Тут є приймання, здаємо скло. Приїжджала моя мама, допомагала. Можна було і на 500 гривень зібрати, і на 300 в день здати.

Мрію, щоб діти не хворіли, війна закінчилася, все налагодилося. Щоб було все добре. Мирного неба хотілося б. Хотілося б власний будинок, щоб уже якийсь кут був свій, до чогось прибитися і знати, що це твоє.