Ми з села Преображенки Пологівського району. Я нікуди не виїжджала. Я пенсіонерка. Родом із Вінниці. Чоловік помер, син загинув в Афганістані у 1987 році. Залишилася донька й онуки.

Найбільше шокувало, як стріляли, як над хатою летіли ворожі ракети, падали фосфорні бомби. Ми і в підвал спускалися, і в хаті ховалися.

Найприємніше - людська допомога. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова. Нам підвозили продукти, бо в нас не працювали магазини. Дякуємо людям, які привозили хліб, роздавали. 

Газу в нас немає, тому що влучили в трубу. Сказали готуватися до зими. Світло завдяки нашим хлопцям-електрикам є, вони ремонтують. У басейні питна вода закінчилася. Добре, що є у свердловині.

Донька живе зі мною, працює в Запоріжжі. Онук зараз на лінії фронту, служить.

Їмо таблетки і читаємо молитви – ось так ми зі стресом боремося.

Ми хочемо, щоб швидше війна закінчилась. Але не знаємо, коли. Може, до Нового року закінчиться, а можливо, і раніше.