Я працюю на Нікопольському південнотрубному заводі. У перший день війни я вийшов на чергування охороняти завод, тому що його повністю закрили.

Я пам'ятаю перший снаряд, першу ракету, яка влучила у наш район. Це все було на моїх очах. Звісно, боїшся за сім'ю, за рідних, але що поробиш.

Найскладнішим виявилось те, що керівництво заводу не звертає увагу на думку працівників. Воно вважає, що навіть під час артобстрілів ми маємо працювати. Якщо люди не хочуть працювати під час активного артобстрілу, то їм такий працівник не потрібен.

Я нікуди не виїжджав. Не покину батьків. Сестра у перший день війни виїхала до Польщі. Вона мешкала у Нікополі, а ми – за п'ять кілометрів від міста. До нас теж прилітали снаряди, але поки біда обходила стороною.

З медикаментами є проблеми, але у Нікополі є все необхідне. Питна вода є. Були без світла, а тепер усе стабілізувалось.

У мене родичів в росії немає, дякувати Богу. Тому нічого не змінилося у стосунках з рідними. Для мене головне, щоб моя родина була у безпеці, а все інше переживемо.