Мені 64 роки. Я із Запорізької області. Там у нас в село попадають ракети, було дуже страшно, тому я переїхала в Запоріжжя. Тут влаштувалася на роботу і працюю, адже армії потрібно допомагати. Працюю в дитячому закладі – ми тут готуємо їсти для бійців, в’яжемо, донатимо - хто чим може, той тим і допомагає. 

Ліки у нас тут в Запоріжжі доступні, вода і їжа є. Тільки погано, що гуманітарку зменшують.

Коли магазин бачу військових, я підходжу і кажу: «Дякую. Може, щось вам потрібно?» Вони дуже гарно відносяться, кажуть, що їм платять, нічого не потрібно. Я від цього навіть плачу. 

Мій син військовий. Невістка з дитиною нікуди виїжджати не схотіли, і я нікуди навіть не збиралася їхати. Тут дуже потрібна поміч нашим хлопцям. Головне для нас - щоб не було паніки. 

Я вірю в своїх хлопців в ЗСУ і Залужному. Буде дуже тяжко після війни, тут буде ще багато конфліктів, ще всередині своя війна буде. Не зупиняться військові, які воюють за Україну.

Я вірю, що все в нас буде на краще.