Щурова Емілія, 15 років, Новоайдарський ліцей.

Я шукала тебе у квітах барвінкових,

           Я про тебе мріяла у снах.

           Прилетів ти – і стало все кольоровим:

           На моєму вікні спочивав Синій птах.

Світає. Золотий промінь сонця торкається мого обличчя. Я розплющую очі і раптом бачу у вікні глибоке небо і на його фоні величезного Синього птаха. Я зіскакую з ліжка і вибігаю на подвір’я… А де ж Птах? Він зник. Небо затягується хмарою смутку. Випадають краплі дощу втрат і жалю. Але це лише мить. Я знайду цього птаха, я звернусь з проханням до кожного:

– Скажіть, ви випадково не бачили Синього птаха?

– Де ховається Синій птах?

Мені всі кричали: «Навіщо він тобі?!»

– Розумієте, цей Птах нам усім потрібен!

Мені і вам, усім українцям. Щоб стати щасливими у майбутньому. Щоб мир прийшов на нашу землю. Хоча б пір’їнку цього птаха знайти. А пір’їнку пустиш за вітром і неодмінно правильну обиратимеш дорогу.

Тож уперед, за птахом удачі – Синім птахом віри, надії, миру й щастя. Несподівано зупиняюсь… серед поля, мов краплинки крові, багряніють маки.

Я заплющую очі – і відразу пам'ять переносить мене в далеке дитинство, у рідне місто Луганськ.

Йшов 2014 рік. Мені було лише вісім років. Мама працювала, а я відпочивала у літньому таборі. Там проходило свято квітів. Хто вгадає квітку з заплющеними очима, той переможець. Я вгадала квітку (це був польовий червоний мак), назвала, але не побачила.

Війна увірвалася в моє дитинство. Затьмарила свято, знищила мою квітку, квітку мого дитинства.

– Мілю, донечко! – чую я схвильований голос матусі.

Я мовчу, нічого не розуміючи. Мені дуже страшно, але я не плачу. Я вдивляюсь в мамине серйозне обличчя, бачу схвильовані очі і зупиняю свій погляд на її перших срібних волосинах.

«Гради» бомбили місто, вили сирени, горіли будинки. Здавалося, що ми потрапили в пекло.

Моє тіло охопив жах, оціпеніння, здавалось, що це триватиме вічно. Зібравши нехитрий скарб, поїхали ми з мамою на автобусі до бабусі в Новоайдар.

Біля селища Металіст всі люди в автобусі заніміли від побаченого: узбіччя дороги чорніло від закляклих тіл. «Душогубці! Господи, захисти, відверни!» – зірвались тихі слова у молодої жінки, що сиділа поруч. І мама, звертаючись до Бога, благала його захистити нас, спинити кров, сльози.

Дорога була вкрита сірим попелом, чорний дим стелився над квітковим полем.

Русяве волосся, немов захищаючи від вітру, закрило ще зовсім юне обличчя. Хто він? Чий син? Вже немає його серед живих. А спогади живі. Вони в мені. І вони – прокляття ворогам.

Я стою серед маків на польовій стежині. Гаряча сльозина збігає по моїй щоці, я не можу забути той один день літа 2014 року. Я знаю, що пронесу його через усе своє життя. Ніщо не зітре його з моєї пам’яті.

Я стою на твердій стежині. Я вірю, що вона приведе мене до Синього птаха.

Сьогодні моя стежина – це дорога в сонячне завтра моєї країни. Завтра без пострілів, без блокпостів, без поранених бійців, без материнських сліз.

По світанковій росі від порога батьківської оселі я роблю свої перші кроки у доросле життя. Я хочу миру, щоб упиватися красою і весняним щебетом солов’я. Я хочу миру, щоб любити і бути щасливою на своїй землі. Я хочу жити… Я пізнаю істину. Це і є справжнє щастя, яке подарував мені Синій птах. Я міцно тримаю птаха в своїх руках, а вуста шепочуть:

Яка краса, Небачена ніким!

Свята, велична і водночас проста.

Це рідний край, улюблений, єдиний.

Моя прекрасна батьківська земля.

Тут навіть кущ червоної калини

Про Україну милу промовля.

Луганщина моя! Люблю твою я вроду,

Шахтарськ, Ровеньки, Антрацит,

Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу,

Айдарщина – селянський мудрий світ.

Люблю тебе, Вітчизно, мила Україно,

Бо щастя жити ти мені дала.

Для мене ти одна і рідна і єдина.

Я все зроблю, щоби без воєн ти завжди жила!