Захарчук Дмитро, учень 10 класу Ліцею №3 Калинівської міської ради Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лукіянчук Алла Іванівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого 2022 року змінило мене назавжди… Пам’ятаю ту злощасну ніч, за кілька днів до якої ми говорили, що війни не буде. Усе було як завжди. Напередодні, об одинадцятій, я лягаю спати. Ніби все добре, але на душі тривожно. Перед сном у пам`яті  зринули слова рідних, що потрібно робити, якщо війна застане зненацька на вулиці серед білого дня…

І ось четверта тридцять. Мене розбудив дзвінок батькового телефона, забутого в моїй кімнаті. Я неохоче встав із ліжка, узяв пристрій та поніс до тата. За вікном яскраво світили зорі.

Я прийшов у кімнату батьків, які солодко спали, розбудив їх. Через хвилину тато скочив із ліжка й повідомив: «Почалася війна». Мама не могла повірити в це, тому постійно перепитувала його, чи це правда. Тут вийшла бабуся, яка прокинулася від шуму. Ми ввімкнули телевізор і згодом отримали підтвердження, що розпочалося повномасштабне вторгнення…

А далі була паніка… Через десять хвилин батько поїхав. Він військовий і мусив їхати в частину. Усі інші бігали, збирали документи, одяг, думали, що ж робити.

Дивно, але я був зовсім спокійний. Я ввімкнув новини, взяв телефон і зайшов в інтернет. Перше повідомлення, яке побачив, було в групі нашого класу: «Почалося». Тоді це прочитав тільки я. На диво, всі мої однокласники ще спали. Смішно, але перше та єдине питання, яке мене цікавило, було: «Чи треба мені сьогодні йти в школу?» Потім я розбудив брата, одягнувся, поснідав, сів на диван і просто гортав стрічку новин.

А вже через годину сталося те, чого ніхто не очікував. У військову частину, що знаходиться неподалік, влучила ракета… Хата затряслася, деякі вікна повилітали, а ми з братом сховалися в підвал. На вулиці лунали вибухи… Один… Другий… Третій… Спочатку зникло світло, через секунду інтернет… Ми сиділи в сирому підвалі й не знали, що робити…

Коли відновився зв`язок, я побачив сотню нових повідомлень. Виявляється, багато моїх друзів почали виїжджати. Хтось у глухі села, а хтось на захід України. Тоді за кордон не виїхав ніхто. Я не знав, чи поїдемо ми кудись, чи залишимося, але й не думав про це.

Усі мої думки були лише про батька. Що з ним і де він зараз? Згодом ми отримали повідомлення, що з ним усе добре, і мені стало легше.

Через годину мама вирішила виїхати в село неподалік. Дорогою я бачив купу військової техніки та мужніх хлопців, які готові були їхати на захист своєї Батьківщини. У селі нас прихистили друзі нашої родини. Усе було спокійно, але вночі поблизу спіймали кілька диверсантів, які здавали розташування військових нашому ворогові.

Тут ми гостювали два тижні. Усе було добре, але нас тягнуло додому, тому ми вирішили повертатися. Через тиждень відновили навчання, але дистанційно. Так тривало близько року. У березні 2023 в школі побудували бомбосховище і я нарешті зустрівся з друзями...

За понад півтора року війни я дізнався та зрозумів дуже багато: ми українці й маємо цим пишатися.  У моїй пам’яті назавжди залишаться безсмертні герої: захисники острова Зміїний, міст Бахмута, Соледара, Херсону…, спартанці Маріуполя, тероборонівці Сум, привиди Києва, хоробрі Вовки Да Вінчі та полк Азов.

Я звик до сигналів тривоги, до перебування в бомбосховищі… Але ніяк не можу звикнути до повідомлень про загибель наших воїнів. Особливо, якщо вони гинуть через безглузді накази… Інколи я відправляю донати на ЗСУ та допомагаю чим можу, адже найбільше мрію про нашу перемогу.

Я пишаюся своїм дідусем, який робить пічки, щоб хлопцям було тепло. Своєю мамою, яка допомагає готувати для наших захисників. Своїми вчителями, які підтримують нас і допомагають здобувати освіту, незважаючи на всі труднощі, а ще долучаються до збору коштів. Нашими лікарями, які, ризикуючи власним життям, рятують поранених. Своїм татом…Я пишаюся, що я українець!  Слава Україні! Героям Слава!