Мартинюк Аліна

9 клас, Пряжівська гімназія

Вчителька, що надихнула на написання – Забродська Наталія Євгенівна

Війна. Моя історія

Все було, як звичайно, скажете ви: звичайний ранок, майбутній день з його подіями та новинами; звичайна зима і звичний для всіх холодний лютий....Ні, в 2022 році ми вже знали , що таке війна на Сході, втрати синів і братів- молодого цвіту нації; зруйновані життя, будинки і долі....І десь у підсвідомості ми чекали страшне вторгнення орків, але вірили і надіялися на краще. Ось тут нам вже було звичніше , бо наші сподівання жевріли в нас років з вісім, а потім розгорілися з новою силою. Віра в нашу Перемогу оживилася і запалала вогнем всередині кожного українця.

Наша родина з маленького села. І через це ми були ще більш безпорадні і нещасні в своєму маленькому світі, бо бачили , як всі кудись біжать, їдуть, збираються в далекі незвідані країни і дороги. А нас у мами троє. І за кожного болить душа і крається серце. І земля рідна краялася від вибухів, і давала тріщину наша надія, ніби оті тріщини в стінах та на склі після ударів ракетами.

Якось після чергового “прильоту” мама зібрала нас вкупу і повезла в невідомість,

щоб вберегти , щоб бачити нас не зляканими і розгубленими, а просто цілими і неушкодженими. Думаєте, від цього ми з братом і сестричкою заспокоїлися? Та то просто незбагненно важко оглядатися на рідну хату і ніби востаннє бачити очі тата, бабусі... Хай будуть прокляті оті російці, що вдерлися в українське життя! Так, я змінилася. Я проклинаю і ненавиджу ворожий народ, який погнав мою родину за кордон. Але сім'я повернулася наша досить скоро.

Тяжко там, де ми залишаємось не своїми, чужими втікачами. І постійно та нестерпно хочеться додому.

І це теж я відмічу в собі як зміну. Ніколи до цього так глибоко не відчувала тугу за сільськими стежками і неспокій за Україну.

Що я зрозуміла ? Мені здається, що стала доросліша на років десять. І погляди й думки подорослішали і виросли в мені, і кров стала густіша, і спина пряміша, і гордість палкіша, і любов полум'яніша... Україно, прости нас усіх, що довелося пізнати в собі купу емоцій і почуттів вже тоді, коли тобі було боляче і кровили твої груди! Пробач нам це!

Ми будемо йти до кінця. До кінця страшної імперії зла. Він обов'язково настане.

А потім буде Перемога і Мир. І ми — дорослі раптом діти- знову переродимося в дітлахів і радітимемо розбудові, процвітанню, звільненню...Будь ласка, Україно, тримайся! Слава тобі, рідненька! Слава героям!