Чебанік Софія, учениця 8 класу Подвір'ївського ліцею Лівинецької сільської ради Дністровського району Чернівецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабинчук Лариса Олександрівна

Війна. Моя історія

Історія держави складається з малесеньких історій її громадян. Простих людей, без звань та титулів, маловідомих пересічних особистостей. Таких, як я та моя родина. Не перебільшуючи скажу, що саме такі люди і творять історію України - теперішню і майбутню. Найдорожчі для мене у світі  – моя матуся, татко та старший братик. Тільки тоді, коли почалася війна, я зрозуміла, як я безмежно люблю їх і віддам все, тільки би вони були поруч.

Тоді, коли матуся з червоними від сліз очима, заспокоювала мене. Тоді, коли братик та татко не виходили на зв’язок по декілька днів, а мама не знала, за кого першого молитися… І такі довгоочікувані кілька слів: «Привіт, як ви там?» могли на кілька секунд повернути посмішку на почорніле і виплакане обличчя.

День, коли мої рідні зі зброєю в руках стали на захист неньки-України і мільйонів таких, як ми з мамою, перевернув мої погляди на життя, мої думки, мої мрії. Я подорослішала вмить. Наше життя розділилося на «до» та «після» початку війни. Кажуть, що слова відкриють будь-який замок. Та слів не було.

Мама мовчки пригортала мене до себе, шепочучи: «Не плач. Все буде добре. Чуєш?». Я чула, розуміла, вірила і надіялася. Але іноді «накривало» – і тоді давала волю сльозам. Впевнена, що і матуся також.

Хоча вона, працюючи медичною сестрою у відділенні анестезіології та реанімації, неодноразово бачила двобій життя та смерті. Вона рятувала і рятує чиєсь життя, повертаючи надію рідним. А хтось рятував життя і здоров’я мого батька, який отримав важке поранення, і повернув надію нам. Надію сидіти поруч того, хто подарував мені життя, хто любить мене найбільше у світі, леліє і піклується щодня.

Тато повернувся зовсім іншим – стомленим, задумливим. Він часто дивиться в одну точку сумним поглядом і думає, напевне, про своїх побратимів, з якими ділив навпіл кусень хліба і ковток води. Та й життя у них тоді було одне на всіх.

Такими, як ми були до 24 лютого, вже не будемо ніколи. Я впевнена в цьому. Бо хіба ж можна забути ті страждання, той біль, який пережила моя країна?

Хіба можна пробачити смерть невинно закатованих, сльози українців, ненароджених дітей? Гине цвіт нації, наше майбутнє! Іроди, вбивці, кати… Немає вам прощення на віки вічні.

Нашого цвіту розбрелося по всьому світу. Забрані життя, скалічені і поламані долі, сироти і вдови. Кругом сльози, сум і могили. Когось поховали у дворі, де виріс і жив. Хтось знайшов свій вічний спочинок у братській могилі, а когось взагалі ідентифікували за ДНК.

Господи, за що? Чим і кому завинили мої українці? Найвища цінність на Землі – людське життя. Адже все можна відбудувати і виростити, тільки людське життя не повернути нікому і ніколи.

Моя родино! Мій оберіг! Низько вклоняюся кожному з вас. Вам, тату  і брате, за наше «сьогодні» і «завтра». Тобі, мамо, за силу волі і щоденну підтримку. Я хочу бути схожою на кожного з вас по-своєму. А ще я мрію стати журналістом. Мрію навчитися писати так, щоб від мого слова танули злі крижані серця, і в них навіки поселилися любов, милосердя, доброта. Щоб словами можна було зупинити ненависть і лють.

Ну не може ж так бути, щоб люди не чули один одного і у вік новітніх технологій людське спілкування і слово так мало значило!

Мої вчителі постійно готують домашні смаколики на передову. Мої односельчани, рідні та знайомі  донатять і роблять все можливе, щоб наблизити таку довгождану Перемогу.

А ми з однокласниками беремо участь у ярмарках і збираємо кошти на те, що так необхідне захисникам, та створюємо малюнки, зігріваючи ними серця наших воїнів. Ну хіба можна нас здолати?

А я обов’язково стану журналістом! І напишу для нащадків. Про все напишу. І, посадивши на коліна онука чи онучку, скажу: «Тільки б не було війни…».