Олена Федорівна переїхала в Запоріжжя, коли окупанти наблизилися до села, в якому вона жила. Там залишився її син і колишній чоловік, з якими дуже рідко вдається поспілкуватися, бо зв’язку в окупованому селі немає

Я із села Сміла Запорізької області. До війни у мене було нормальне життя. Тримала господарство. Потім з чоловіком розлучилася і поїхала працювати в росію. Повернулася у вересні 2021 року. Навесні збиралася знову їхати туди на роботу, але почалася війна, і я вдома залишилася. У квітні переїхала із окупованого села в Запоріжжя до доньки з онуками. Влаштувалася на роботу – доглядала за жіночкою після двох інсультів. Зараз не працюю. 

Спочатку я не вірила, що почалася війна, а потім і по телевізору сказали, і знайомі говорили. З першого березня через наше село почали йти російські колони. А воно якраз так розташоване, що через нього всі проїжджають. 

28 лютого відключили світло, і місяць його не було. Автобуси вже нікуди не їздили. Хліб один раз на тиждень привозили. Зв’язку немає досі. Там залишилися мої родичі, дуже важко з ними зв’язатися. 

Найскладніше те, що не можна поїхати до рідних. Ми намагались два дні тому, але нас не пустили, з Василівки завернули.

Жили, хата своя була, а зараз не можемо поїхати на батьківщину, поспілкуватися з дітьми, з родичами.

У Запоріжжі фонди допомагали продуктами й усім необхідним. Ми дуже вдячні за допомогу.  

Я виїхала, тому що окупанти біля нашого села стояли. Стріляли, бомбили. Дуже страшно було. Там залишився мій син і колишній чоловік.

Будемо надіятися, що скоро все закінчиться, і ми зможемо повернутися в рідну домівку, побачити усіх рідних.