Після першого шоку і заціпеніння від страшної звістки до Вікторії прийшло бажання втекти від війни, але вона не змогла довго перебувати на відстані від рідних           

24 лютого зранку я спокійно спала вдома в Ірпіні. Мене розбудив телефонний дзвінок. Коли я почула про війну, не повірила. Вважала це фейком. Потім вже спати не лягала - постійно моніторила новини в інтернеті та по телебаченню.    

З дому одразу нікуди не поїхала, хоча можна було ще в перший день війни виїхати до Києва. Потім чекала нагоди. Виїхала на початку березня на евакуційному поїзді.

У мене був шок від новин і від передчуття, що вороги можуть зайти в наше місто. Нервували постійні обстріли, особливо ночами. Швидко закінчувались життєво необхідні ліки, харчі. Сусіди домовилися з місцевою пекарнею, щоб привозили трошки хліба раз на пару днів. Ліками поділилися сусіди.       

Деякий час я перебувала тимчасово в іншому місті України, а зараз живу з батьками. В такий небезпечний час хочу більше часу проводити зі своєю сім'єю.             

Мене розчулювала допомога незнайомих і малознайомих людей, навіть з інтернету, слова підтримки й реальна фінансова допомога. Зараз у мене немає роботи – я у відпустці за свій рахунок, наразі живу за рахунок пенсії з інвалідності.