За перший місяць війни у Маріуполі Людмила Анатоліївна і її сім’я відчули голод і холод, бачили обстріли і загибель мирних мешканців, яких ховали прямо у дворах

Мені 48 років. Я з Маріуполя. Працювала у психіатричній лікарні сестрою-господаркою. 

24 лютого пролунати перші вибухи. Ми жили на околиці міста і відразу все відчули. Я розбудила чоловіка і сказала, що почалось. В той день мені з донькою потрібно було терміново потрапити до лікаря. Діставались туди з проблемами. Потім поїхали на роботу, бо ми разом працюємо. Там ще підготували бомбосховище. Додому дістатись вже було складно. Потім, уже з дому, ми виїхали в центр міста. Думали, що там буде безпечніше. Цивільний чоловік моєї доньки надав нам квартиру, і весь час до самого виїзду з міста ми були там. 

У нас були якісь запаси їжі. Найбільшою проблемою був хліб - його не було. Ми на кострі готували їжу. Води не вистачало. Великою проблемою була вода. Її не вистачало. Збирали дощову, збирали і топили сніг, їздили під обстрілами на джерело.

Найбільше враження було від прильоту міни у двір, де люди готували їжу. Це був сонячний тихий день. 

Різкий вибух - і кілька людей загинуло на місті. Серед них - двоє дітей. Дві маленькі дівчинки і їх мама. Їх ховали у дворі будинку. І це так жахливо, що мирних людей закопують просто у дворах будинків. Маріуполь - це суцільні братські могили.

Ми почули, що 15 березня перший раз дали зелений коридор. До цього люди намагались виїхати, але їх не пускали. Ми розуміли, що місто в облозі, але сподівались на щось. 16 березня зібрались і поїхали. Дорога була довгою. Ми їхали десь півтори доби. Було дуже багато блокпостів. На кожному зупиняли, перевіряли. Так ми добрались до Запоріжжя.

Зараз я працюю. Чоловік також працює. Живемо більш-менш нормально.

Нам-то хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Але ми розуміємо, якою ціною це відбувається: гинуть наші хлопці. Тому почекаємо. Це обов’язково відбудеться. 

Мрію, щоб настав мир. Хочу повернутись у рідне місто. Хочу, щоб країна процвітала.