Ткач Марія Владиславівна, 15 років, Сєвєродонецький багатопрофільний ліцей Сєвєродонецької міської ради Луганської області

Есе "Один день"

Людина, яка пам'ятає війну. Одразу уявляєш сивого ветерана Великої Вітчизняної. Не думала, що буду дитиною, яка бачила війну – війну 2014 року.

Зараз я маю статус тимчасово переміщенної особи. «Переміщають» мене з колишнього мирного життя, з 2014 року, й до сьогодення. Почуття тривоги не зникло.

Навесні 2014 року я закінчила 2 клас гімназії, з радістю дочекалась літніх канікул, мріяла про поїздку до моря з батьками, але вони не розділяли моєї радості, поверталися з роботи сумними і схвильованими. Чула, як тата керівництво просило ні в що не втручатись, а тільки рахувати кількість танків, що рухались трасою до Луганська.

Мати розповідала, що до її робочого кабінету увірвались нетверезі чоловіки з автоматами й вимагали зняти український прапор

Потім почалося найстрашніше: ревіння літаків, свист «градів», постійні вибухи, від яких тремтів увесь будинок. Оскільки до міста увійшли танки, вулицями переміщались озброєні люди, біля будинків розміщували важке озброєння, моя родина прийняла рішення виїхати.

За білетами до Києва люди займали чергу з ранку, й останнім потягом 14 липня 2014 року моя родина виїхала з Алчевська. Батьки казали, що це тимчасово, ненадовго, а тому взяли тільки одну валізу з речами.

У Києві ми чекали, коли наше місто звільнять, але цього не трапилось. У вересні я пішла до школи. Учителі та одноклассники зустріли мене привітно. Ставилися зі співчуттям, забезпечили підручниками, канцтоварами, безкоштовним харчуванням. Оскільки теплих речей не було, мати купувала одяг у «секонд-хендах». Класна керівниця закликала бути сильною, терплячою й запропонувала відвідувати секцію карате.

Так я провчилась увесь рік. Через сімейні обставини ми з мамою вимушені були виїхати в місто Старобільськ Луганської області, яке не було окупованим. Я продовжила навчання в гімназії. Хоча бойових дій у місті не велося, відгуки війни були й тут.

Через велику кількість переселенців з окупованої території дуже важко було знайти житло. Старобільчани не звикли здавати будинки стороннім людям, а тому за короткий час ми змінили чотири помешкання. У місті розташувалася комендатура, і всюди на вулицях були військові.

Мені відомо, що мати разом з іншими волонтерами допомагала нацгвардії продуктами харчування, консервацією, грошима.

Зараз усією родиною ми мешкаємо в Сєвєродонецьку. Чи сумую я за залишеною колись домівкою? Чи бажала би повернутись? Мабуть, ні. За 7 років війни місця, школи, міста мінялися навколо мене, як в калейдоскопі. Зараз я маю нових друзів, постійне житло, проте і досі боюся феєрверків. Не радують вони мене, а нагадують про вибухи.

Коли вже засну я спокійно

І мати не буде сумна?

Мабуть, сподіваюсь, я скоро,

Коли закінчиться війна.