Після того як снаряд прилетів прямісінько біля будинку Наталії Вікторівни, її родина вимушена була виїхати в інше селище. 

Я працювала в школі-інтернаті. 24 лютого вранці всі ми прийшли на роботу і стали обговорювати початок війни. Ми не могли повірити, що все так швидко дійде до нас.

У нас бахнуло біля двору, коли ми саме сиділи в підвалі. Діти як закричали! Ми вранці вилізли – не було нічого: ні даху, ні вікон. Тож ми одразу виїхали, нас куми забрали до себе.

Так і потрапили до них у Новомиколаївку. Ми абсолютно нічого не могли з собою взяти. Усе, що наживали, залишилося у зруйнованому будинку.

Виїжджали ми під обстрілами. Онуку чотирнадцять років, після такого він усього боїться. Щойно десь загримить – він уже питає – що це, лякається.

Ми щодня думали, що незабаром все скінчиться. А тепер я вже й не знаю. Думаю, може, ще лютий буде складний, а потім уже полегшає. Хлопці наші великі молодці.

Додому дуже хочу. Але чи є там щось «живе» – незрозуміло. У нас щодня стріляють, там «сіра зона», то навіть не знаю, чи буде куди повертатися.