Окупанти зламали налагоджене життя Олександри Іванівни та її сім’ї. Люди, які звикли самі заробляти собі на життя, тепер змушені поневірятися в чужому місті без роботи і сподіватись тільки на допомогу благодійних фондів. 

Коли настав той ранок, ми сім'єю знаходилися вдома – в місті Лиман, що на Донеччині. Напередодні ввечері з'їздили до басейну «Енергетик», донька сходила на танці. Все було наче добре, але сусідський собака вже декілька днів себе дуже дивно поводив – вив вночі. Найбільша складінсть, як виявилося, це залишитися в чужому місті без роботи і надії на майбутнє, коли на тобі клеймо переселенця.

Найважча пережита подія – це та ніч, коли та тварь расійська вирішила прийти в Україну «освобождать». І коли ворожа авіація прилітала нас бомбити.

Ми евакуювались з-під обстрілів туди, де більш безпечно, але відчуваємо себе некомфортно. Живемо всі разом у родичів, але є нервовість, напряг – почалися конфлікти. Грошей мало, місто велике, дітей двоє. Була нестача їжі, ліків, одягу. Бігаю, шукаю благодійні фонди чи волонтерські організації, які можуть надати допомогу. 

Багато було таких моментів, які зворушували до глибини душі. Це – допомога волонтерів, які привозили все прямо додому.         

До війни ми з чоловіком працювали на залізниці, ще й були підприємцями. Наразі роботи в нас немає, бо коли чують, що ми переселенці, одразу кажуть, що вакансія закрита.

Хочеться кричати від розпачу та болю, що залишився зі своїми проблемами сам на сам.

Є в нас така річ, яка нагадує про найтрагічніший момент життя. Це валіза, яку я одразу схопила після почутого вибуху рано-вранці 24 лютого і почала збирати в неї речі, щоб тікати. Так вона і стояла в мене напівзібрана до початку квітня, коли дійсно довелося тікати з міста, бо було вже дуже страшно.