Родина маріупольців пережила перехресний вогонь під час оборони «Азовсталі» та досхочу наслухалася фальшивих обіцянок із вуст прислужників «нової влади». Мирне життя для героїні коштує дорого, проте жінка зберегла власну гідність

Я маю сина і доньку: синові тридцять років, а доньці торік виповнилось тринадцять. Чоловік працював на «Азовсталі», а я займалася хатнім господарством, але трохи вже здоров'ячко підводило. Ми жили на околиці міста і те, що почалося, починалося біля нас. Дитину чоловік відвіз у інший район міста до своїх батьків, бо там було спокійніше. Відправляли поспіхом, дали найнеобхідніше.

Іще 25 лютого чоловік відпрацював зміну, дванадцять годин. Коли він повернувся, то вдома вже не було світла, ще через кілька днів не стало газу і води. Вижили ми, бо зламали зачинений магазин біля нас, і всі місцеві, хто лишився, побігли туди. На тому, що нам вдалося витягнути, ми прожили півтора місяці. 

Моя мама, якій тоді було сімдесят три роки, жила на лівому березі, 6 березня саме у війно її квартири влучила ракета. Мама вижила просто чудом. Кілька днів вона прожила у підвалі, а потім ми забрали її до себе. Того ж дня снаряд зруйнував половину нашого дому, згоріли сусідські будинки. Гасити було нічим, бо води не було, а ми сніг топили. Коли вже стало зовсім погано, ми знайшли джерело, й чоловік із сином ходили за чотири кілометри добувати воду.

Ми не знали, що з батьками чоловіка, що з нашою дитиною. 

По сусідству з нами згоріло кілька будинків. У одному жив сусід-алкоголік, то його дім згорів, а він сам помер у підвалі. 

У нашому районі було гаряче: ми живемо у приватному секторі, а бійці полку «Азов» зайняли позиції у багатоповерхівках біля нас, тож ми опинилися під перехресним вогнем. 16 березня мій чоловік пішов пішки через лівий берег шукати моїх батьків із нашою дитиною. Виявилося, що у квартиру батьків теж влучив снаряд. Вони перебралися до району порту — там моя сестра зі своєю сім'єю, — і деякий час перебували там. Остання звістка від чоловіка була, коли він пішки йшов туди, а потім назад, під обстрілами.

«Двадцять хвилин не минало без обстрілів; якщо тридцять — то не знали, що буде далі». 

28 березня стало пам'ятною датою, бо нас «звільнили». Ті, хто вибив «азовців» із їхніх позицій, раділи; їхні місця тимчасово зайняли чеченці. Вони були не такими страшними, як про них розповідають: хто хотів — просив у них їжу, та я сказала, що краще з голоду помру, ніж піду до них. Із ними ще можна було співіснувати, та ми пережили такий стрес: двадцять хвилин не минало без обстрілів; якщо тридцять — то не знали, що буде далі. 

Потім чеченці стали зламувати склади, й пускали туди всіх, хто хотів. Звісно казали, щоб ми кланялися Кадирову й Путіну, що допомагають нам вижити. Вони розграбували склади українських підприємців — а ми за це мусимо їм кланятися!

У середині квітня стали вертатися люди, які виїхали на бік «ДНР». У них там трохи був зв'язок, і вони привезли нам звістку, що наша дитина у Запоріжжі. У той дім, де вони жили, теж влучив снаряд, але вже коли вони звідти виїхали. Вивезла Поліну Віта, двоюрідна сестра мого чоловіка. Чоловік Віти потрапив у полон: він був у теробороні на заводі ім. Ілліча, отримав осколкові поранення, й ми досі не знаємо, де він і що з ним. Віта вивезла Поліну і ще одну жінку, дружину вбитого бійця, у Запоріжжя. І дитина наша проживала у Запоріжжі, поки мій рідний брат не забрав її до себе в Київ. Вона живе і навчається тут, у Києві. 

Наприкінці літа виїхала я. Дуже важко було, дорого, але я приїхала до Києва, і живу тепер із донькою у квартирі брата. Живемо за мою пенсію, яку я заробила, а документів тепер немає, тому не видають то одне, то інше. Чоловік із сином лишилися на окупованій території, також там лишилися моя мати й батьки чоловіка. У Києві я потрапила у дружню родину ЯМаріуполь. Жодна інша громада не має таких ініціатив для своїх мешканців. Я кажу не тільки про пайки чи юридичну допомогу, але й про такі заходи, як квитки до театру. Для таких людей, як ми — а є й ті, кому гірше, — це арт-терапія. 

Я розумію, що ніколи вже не буде, як раніше. Хочеться, щоб усе було Україна, але страшно, якщо це все діставатиметься такою ціною.