Тетяна не одразу повірила, що розпочалася війна. Та коли танки заїхали у село, жінка зрозуміла – потрібно евакуюватися. 

Все було добре до війни. Чоловік та я працювали, діти ходили до школи. Був свій дім, машина. Але 24 лютого все змінилося.

Я вранці прокинулася, збиралася на роботу. Зателефонувала кума, каже: «Ви нічого не чули? Розпочалася війна». Я не повірила, кажу їй: «Не шуткуй так». Потім зайшла в інтернет в телефоні і побачила, що бомблять всі міста України. Все одно, поки до нас не дійшло, я не могла повірити, а потім 27 лютого ми вже почули, що біля нас вже стріляють.

Ми почали готувати підвали у наших домах. Пізніше поруч з нашим двором стояв танк. Ми ховалися в підвалі. Вже не було світла, готували їсти на багаттях.

Ще сьомого березня я вийшла на роботу, а потім почався сильний обстріл, і дев’ятого березня чоловік вивіз мене із дітьми. Сам чоловік залишився вдома. Чотирнадцятого березня в наш двір прилетіла ракета. Всі будівлі, сараї - все зруйнувало.

Дочка моя з дітками у Гуляйпільському районі у друзів ховалася, син переїхав до Запоріжжя. Дітки мої дуже бояться, в найменшої доньки проблеми зі здоров’ям. Ми в лікарні лежали, у неї постійний страх, всі налякані.

Хочеться, щоб усе це якнайскоріше закінчилося, а так хто його знає… В душі мені здається, що все триватиме до кінця зими і все. Дуже хочеться весною повернутися додому - ми дуже сподіваємося на це і віримо. Хлопці наші нескорені, тому думаю, що це ненадовго.