Бикова Діана, жителька Українська

3 квітня 2014. Цей день запам’ятався для українців, як страшний сон – сон, який триває до сих пір.

У цей день більшість людей працювало, у дітей та молоді були заняття. Все було, як завжди. І ніхто не замислювався над тим, що щось страшне може трапитися через декілька годин.

Я не було винятком. Я була ще дитиною. Моє дитинство ніщо не засмучувало. Кольори весни були яскраві. У школі було весело і цікаво. І раптом… за мною, як і за іншими дітьми прийшли батьки. Заняття у школі припинилися. На обличчях батьків був якийсь смуток.

Спочатку мої близькі все це вважали якимось недобрим жартом і не сприймали нічого серйозно, але … через декілька днів почалися обстріли поблизу нашого міста (хочу зазначити, що моє невеличке шахтарське місто знаходиться за 42 км від Донецька). Звуки «Градів» були дуже чутні.

Це бахкання не давало спокійно спати і навіть жити: постійно дрижали вікна. А вже через декілька тижнів вулицею Чкалова пройшла воєнна техніка. Свій шлях вона тримала на столицю Донбасу. Сліди від цього «параду» залишилися і по сей день. А тоді жителі містечка були здивовані і налякані.

Найстрашніше було жителям Донецька та містам-сусідам. Я пам’ятаю Донецьк як чудове, прекрасне місто. Місто, у якому прекрасний парк Щербакова, де у вихідні я з батьками та старшим братом проводила час. Автобусом ми їхали з нашого Українська на Донецьк через Карлівку, Піски, проїжджали і новий аеропорт – окрасу та гордість Донецька. А зараз… Що залишилося?

Пізніше у місто почали приїжджати біженці, по «Новинах» кожен день тільки і казали про кількість загиблих військових, про поранених і вбитих мирних жителів, про руйнування.

І тільки дякуючи Богові, наше маленьке містечко воєнні дії обійшли осторонь. Але не можна не сказати, що ми не відчули наслідки цієї війни. Життя без світла і питної води кілька місяців – не з приємних речей. Я пам’ятаю, як з батьком машиною їздила на джерело. Воду набирали у всі баклажки. І так кожен день. Так чинили й інші городяни.

А через сильні обстріли, які лунали повсякчас, було важко навіть щось робити, страшно було перебувати на вулиці. Відчуття, що ось-ось прилетить снаряд до твоєї оселі, не полишало увесь час.

Згодом, через кілька років, потроху життя налагоджувалося. Але скільки це ще буде тривати – невідомо. Зараз поки що усе спокійно, але війна триває досі.

Раніше, коли нам, учням, класний керівник розказувала про події Другої світової війни, ми уважно слухали, але не було такої болі у серці. Так, було жалко людей і дітей, але це ж було давно. І тільки зараз, уже коли ти і сам свідок, щемить серце і стає гірко від думки про невинно загиблих. З грудей рветься питання: «За що? Що поганого ми зробили? Що скоїли діти?» Невже життя людини нічого не варто?

І найголовніше, я й досі не розумію через що розв’язалася війна. Вивчаючи українську мову, я чітко пам’ятаю, що українська мова, російська і білоруська мають єдине коріння, а це значить що і народи – не тільки сусіди, а брати, які повинні захищати й допомагати один одному. І тільки мир і злагода принесуть процвітання нашій рідній УКРАЇНІ.

Я дуже люблю свою Батьківщину!

Я люблю її золотокосі лани і смарагдові ліси!

Я люблю свій Донбас! Бо це моя мала батьківщина. Я тут народилася, тут живе моя бабуся, тут могила мого дідуся. Я не хочу через цю кляту війну покинути домівку і шукати десь кращої долі. Я хочу жити у мирі і злагоді на своїй землі!

Я хочу мира для своєї родини, близьких, знайомих і незнайомих мені людей! Нещодавно на очі попали вірші Надії Красоткіної. Словами з вірша «А мир такий крихкий» я хочу закінчити своє есе:

… хочеться, щоб мир був на віки.

Бо коли мир, тоді сміються діти,

Бо є в них тато, мама, хліб, сім’я…

Й дорослим також є чого радіти:

Є мрія, щастя, пісня солов’я…

Є тиша, спокій, сонце, мирне небо,

Краса довкола, творчості політ…

І все тоді прекрасно, все, як треба!

І ти щасливо йдеш у білий світ…