Я народилась і жила в Маріуполі. На комбінаті Ілліча працювали мої батьки, а потім і я. Війна застала нас вдома. Ми прокинулись 24 лютого від страшних вибухів. Звичайно, дуже злякалися, але сподівались, що наші ЗСУ зможуть відбити наступ. Та потім почалося жахіття.

Наше місто взяли в облогу, через три дні закрили виїзд, тому що це було небезпечно. Хто б знав, під якими обстрілами нам доведеться тікати в середині березня! Рашисти обстрілювали все: важливу інфраструктуру, вузли водопостачання, газові й електричні об’єкти, та головне - житлові квартали. На нас летіло усе: Гради, ракети, бомби з літаків.

З другого березня зник мобільний зв‘язок, світло, вода, через пару днів - газ. Ми готували їжу на вогнищах біля будинків. Магазини обстрілювали разом з цивільними людьми. Був дуже сильний мороз, нестерпний холод.

Потім обстріли стали  такими щільними і постійними, що ми навіть склали цеглу біля двері з під’їзду. Неможливо було знаходитись поряд з багаттям. Ми вибігали, ставили каструльку або ківшик на вогонь, і під вибухи забігали у під‘їзд, а в ньому сипалися вікна. На вигук «Самолет!» всі одразу забігали в під‘їзд.

Якось ми не встигли закрити двері до того, як бомба впала, і нас ударною хвилею всіх звалило, але не зачепило, на щастя.

Від щільних обстрілів все навкруги палало: дома, шкільний стадіон перед нашим вікном, машини... В нас не було вікон, і ми жили при плюс п’яти градусах у приміщенні і мінус одинадцяти на вулиці. Після обстрілів холод був найстрашнішим. Окріп був нашою мрією з ранку і до вечора.

Вода стала ще однією катастрофою. Якщо їжа якась у людей ще була в запасі, то воду ми збирали з водостічних труб після дощу, і то була справжня Божа благодать.

Потім ударив мороз, і ми збирали й розтоплювали сніг. Бігали з сином під жахливими обстрілами до діжки біля котельної, у яку потрапив снаряд, і з неї текла вода. Дехто збирав воду з калюж, дехто - з батарей.

Сусід зібрав у всіх мешканців бутлі і з‘їздив на струмок за питною водою. Я дуже йому вдячна, хоча тоді вважала, що це самогубство. Розповідали, як багато трупів було біля різних струмків. Люди намагалися добути води і гинули.

Після того, як у наш стояк поцілила ракета і прямо над нами склалися три поверхи, ми чудом залишилися живі. Тоді й зрозуміли, що треба якось вибиратись. Зібрали трохи речей, документи, і разом з моїми батьками під страшними обстрілами евакуювались. То був час, коли дуже багато людей стало виїжджати, до цього ніхто не міг проїхати.

Ми просувались повільно серед мін, навкруги були підірвані машини, розкидані дитячі автокрісла, речі. Дорогою до першого українського блокпоста ми побачили сотні згорілих, понівечених цивільних машин. І вже на під‘їзді до Каменського нашу колону розстріляли. Попереду горіла автівка, то був жах! Хоча зрозуміло, що то були цивільні - з дітьми, з білими стрічками. Але руських вбивць це не зупиняло...

Ще було дуже багато болю і жаху, який ми намагаємось не згадувати.

Серед всього жаху були і приємні речі. Це люди. Було так приємно бачити, як сусіди, які не спілкувалися або навіть не знали один одного раніше, під час війни стали наче родина. Всі гуртом шукали дрова, розводили вогнища, готували, годували старих та малих печеними коржиками, бо не було хліба, ділились водою.

Нажаль, зараз всі опинились в різних місцях. Але стало зрозуміло, що українці єдині - не дивлячись ні на що. Ми разом, ми сильні, і ми все подолаємо! Ми зможемо відстояти нашу Україну!

Наша сім’я зараз живе у Хмельницькому. Найважче відходить від пережитих подій чотирнадцятирічний син. Він не може забути, як ми сиділи і рахували літаки і падаючі снаряди, коли постійно палало все навкруги. Він бачив трупи, розірваних людей і моря крові. Там, вдома, він перебував у шоці, але ще якось тримався. А коли вже опинився у безпеці, його нерви здали. Він дав волю сльозам і все питав: « Мамо, чому ми вижили, адже ми повинні були загинути! Чому, мамо, як?»

Зараз ми вже встигли звикнути до тиші і відчуваємо безпеку, попри повітряні тривоги. Але дитина починає панікувати, коли чує літак чи гуркіт, який нагадує вибух. Я і моя мама постійно з ним розмовляємо, щоб заспокоїти.