Тетяна Іванівна під час війни втратила маму. Ховати її довелося під обстрілами, бо місто потерпало від них щоденно. Після похорону Тетяна Іванівна разом з чоловіком ще кілька тижнів залишалася в Оріхові, аж поки серйозно не постраждав їх будинок

Мені 63 роки. Я жила в Оріхові з чоловіком і мамою. Мамі було 82 роки, вона померла під час війни. Хворіла, але, якби не війна, то, може, пожила б ще трошки. Ми хоронили її під обстрілом. Потім ще деякий час залишалися в місті. Не було ні світла, ні газу, ні опалення. Щодня відбувалися обстріли. Над доводилося тижнями сидіти в підвалі, не могли навіть на вулицю вийти. По телебаченню говорили, що в деякі дні у наше місто прилітало понад триста снарядів. Було влучання і в наш будинок – згоріло два під’їзди. Після цього ми евакуювалися в Запоріжжя. 

У мене вже напередодні 24 лютого з’явилося передчуття війни. Дивилася телевізор і розуміла, що ситуація загострюється. У ту ніч я не спала, а о п’ятій ранку дізналася, що Росія на нас все ж таки напала. Відразу відчула страх. Було чутно вибухи. Пошкодили лінію електропередач – днів десять не було світла. Ми розгубилися, не знали, їхати чи залишатися. Мій брат жив у селі за 15 кілометрів від Оріхова. Воно вже було в окупації. Брат виїхав у Польщу. Ми боялися, що окупанти дійдуть і до нас.

Тремтіли від обстрілів вдень і вночі. Бачили, як неподалік від нас вбило двох чоловіків, які ремонтували лінію електропередач. Це дуже страшне видовище.

Мій однокласник також загинув. Взагалі багато людей у нашому місті втратило життя внаслідок вибухів.

На початку війни в аптеки стояли великі черги, люди докупляли те, що було. Потім аптеки зачинилися. Ми просили волонтерів дістати мамі ліки. Вони нам дуже допомагали. По продукти спочатку ходили на ринок, а потім його розбомбили. Залишився один маленький магазинчик, от у ньому ми дещо й купували. Після того як виїхали, у цей магазин також влучив снаряд.

Щоб виїхати, наймали автомобіль. З собою взяли лише найнеобхідніше. Все ж таки сподіваємося, що скоро повернемося. Хоча в нашому будинку ніяких комунікацій немає. Вікна вилетіли. У двох під’їздах квартири вигоріли.

У Запоріжжі спокійніше. Тут також «прильоти» бувають, але не так часто, як в Оріхові. Тут тепло, світло є, можемо телебачення дивитися. А там все зруйновано, зовсім цивілізації не залишилося. Хотілося б, щоб не довелося далі кудись їхати. Вже немає здоров’я на переїзди. Ще й так перенервували. Ми з 24 лютого по 10 листопада знаходилися під обстрілами. Дуже важко таке пережити. Страшно дивитися на розбите місто, на знищені житлові будинки, школу, бібліотеку, будинок культури. Окупанти все зруйнували.

Я думаю, що упродовж цього року війна закінчиться. Надіємося на мужність наших воїнів. Майбутнє буде дуже складне. Якщо повернемося в місто, доведеться все відбудовувати. На це потрібні чималі кошти. А ми пенсіонери. Будемо вже якось доживати. Молодь навряд чи повернеться у розбите місто. Складно планувати майбутнє. Зараз головне – зберегти державу і своє життя.