Бочевар Ольга Дмитрівна, учениця 6-Б класу ліцею №1 , м. Остер, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Мольченко Людмила Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого

- Діти, вставайте, - так кожного дня бабуся будила нас з мамою зранку.

Та сьогодні її голос якось прозвучав навдивовижу стривожено.

-Боже, що ж це робиться? Справжня війна.

Не було ні ласкаво-ніжного куйовдіння волосся, ні теплого ранкового цьомання у щічку.

-Дивно, - промайнула думка в голові. Як може бабуся моя ріднесенька, яка ніколи не сприймала ніякого насилля, говорити такі страшні речі. Зайшла в кімнату й помітила, як вона щось притишено розповідала матусі, яка вже відмінила свою поїздку на роботу і тепер виглядала доволі розгубленою.

Я почувала себе ніяково. Це було відчуття чогось страшного, неймовірного, що лякає навіть дорослих. Але як, якими словами описати це зло, з яким ми раптом стали мати справу. Це сталося у моєму бутті вперше. Приїзд наших родичів не додав ясності та розуміння ситуації.

Постійно в кімнаті працювало телебачення, ішов марафон, диктори говорили страшні речі: літаки скидають снаряди на мирні міста, ворожі війська на підступах до обласного центра.

Щоб хоч щось робити, ми з бабусею пішли в магазин купити продукти та в аптеку - по ліки. Це була неймовірна картина: стривожені люди утворювали черги, обнімались, ділились інформацією про наступ ворогів. Я уважно слухала, начебто все розуміла, але не могла у своїй голові скласти все докупи. Пазл не складався. Що далі? Це питання я ставила і мамі, і бабусі , і тітоньці.

-Усе буде гаразд,- чула у відповідь.

Але що це означало, я не усвідомлювала. Хотіла, щоб раптом рідні сказали, що вже все закінчилося, наче страшний сон.

-Святий Самсоне, забери поганий сон, а мені дай хороший, - так завжди радила говорити моя бабця, коли насниться щось страшне. Ні, не діє. Так минув день. Ніч теж не була спокійна, сон тікав від мене. Далекі звуки свідчили: зло наступає.

25 лютого

Тривожна ніч змінилася вранці буремним рішенням: ми їдемо разом із тітонькою Яною до Польщі. Збиралися швидко, мовчки, з упевненістю, що через короткий час будемо повертатися додому, бо, звичайно ж, усе до того часу закінчиться. Це навіть не обговорювалося. Ми переможемо! Упевненість була непохитна, як непохитною була віра в наших найкращих у світі воїнів-козаків, які пожертвують найцінніше- своє життя, але не віддадуть рідну землю завойовникам. Вирушили рано-вранці, їхали через Київ, бачили колони автівок. На дорозі було багато військових, пропускні пункти. Високий кремезний солдат порадив їхати об’їзними дорогами через села, бо по міжнародних їхати небезпечно. Біла Церква ось уже була наче близько за повідомленням навігатора. Але потім він повів авто по ґрунтовій дорозі... Наслідок не змусив себе чекати: ми відірвали глушник. Їхати було не можливо. Що робити? Це не звичний час, коли дорослі змогли б викликати евакуатор, але ми були розгублені. На нашу радість, виявилося, що по тій дорозі їздять із ближніх сіл люди. Нам допомогли підремонтувати авто й доїхати до найближчої станції технічного обслуговування. Відремонтувавши автомобіль, ми вирушили далі, їхали селами, заправок не було, а ті, які траплялися, бензин не продавали. По дорозі було дуже багато машин, які рухалися в бік кордону.

26 лютого

Цю ніч ми провели у знайомих наших знайомих у Козятині. Уперше я тут зрозуміла на все життя, що значить слово “взаємодопомога”. Зовсім незнайомі люди надали нам прихисток: свій дім, необхідні речі. Ніч була темною, важкою, із звуками постійної повітряної тривоги.... Тільки вранці ми змогли знайти станцію пального, заправити авто й вирушити далі. Тривожна, безрадісна дорога.

27 лютого

У Тернопіль до знайомих ми приїхали глибокої ночі, замучені й знесилені дорогою... Як хотілося відпочити і тілом, і душею... Але новини невтомним молоточком настукували невтішні події.

Іноді мені здавалося, що ведучі інформаційної програми є начебто українськими майстрами, що роблять низки намиста, де кожна намистинка є неймовірною по жорстокості і безглуздості військова дія окупантів.

Отак одна операція нанизувалася до іншої. Лячно від того, що не мали розуміння, коли наші рідненькі козаки розірвуть те страшне криваве намисто - і розсиплеться армія ворожа, і прийде мир. Відпочилі, поїхали далі до кордону. Холод лютневої пори відступав, коли ми зустрічали волонтерів, які пропонували теплі напої, їжу, фрукти, предмети гігієни. Ми зі сльозами дякували за все, їхали далі. Дуже багато людей ішли пішки. Вразив хлопчик, який ніс свою собаку, бо та поранила лапу. Це був вчинок маленької людини з великим серцем.

27 лютого

Доба на кордоні. Дивні почуття були в моїй душі. Поєднання начебто близького порятунку і ще страшнішого, ніж на початку, болю за майбутню невизначеність України. Неймовірні волонтери- доброзичливі, розумні, активні жартівники- намагалися не обійти своєю увагою жодного.

28 лютого

Я в Польщі. Тихо. Спокій панував усюди: і в затишних парках, і у вузьких кольорових вулицях, які бережуть давню історію, і у величних костьолах, куди поляки ходять дуже часто. Краса впадала в очі й біля ошатних будинків, оточених живими парканами з декоративних кущів та ялинок. Краса й спокій проникають в душу, бальзамують, загоюють різні душевні тривоги? Так.Та є прагнення спілкуватися з рідними по духу й землі людьми.

Так щемливо було одного разу, коли почула українську мову в магазині. Я озвалася - і ми з теплотою обнялися із зовсім незнайомою дівчиною.

Так, хай я її тоді не знала, але ми були рідні, рідні по мові, рідні по нашій історії, по генетичному коду, який тече в наших жилах.

28 вересня

- Діти, вставайте. Скоро починається урок.

- Я вдома? - думка-блискавка прорізала свідомість. Розплющую очі. Ні.

Рука тягнеться до м’якенького зайчика-талісмана. Уперед, до вершин науки, бо це мій фронт, і я обов’язково стану переможницею, дам краплину до загальної Перемоги. Саме так. Слава Україні!