На власні очі воєнні дії я не бачила, але чула, як над нашим будинком пролітали та свистіли снаряди. Ми ховалися в підвалі, боялися. Але, слава Богу, до нас не влучило жодного разу. Ми не постраждали, і в будинок наш не влучило, пощастило. Пам’ятаємо, звичайно, як усе свистіло, гриміло. Злякалися дуже. Це було неочікувано.

Ми живемо не в Мар’їнці, а на околиці, у районі Новомар’їнки. Тим, хто в Мар’їнці, звичайно, довелося... До нас не долітало, тільки чули, як стріляли.

Нікуди ми не їздили. У нас господарство: собачки, курочки, кішечки. Куди ми їх залишимо? Спочатку ховалися в підвалі, а потім звикли й нікуди не лазили. Ми живемо з дідом удвох, а діти поруч. У перший рік війни вони виїхали у Вугледар. Пожили там рік, потім повернулися. А друга дитина залишилася там.

Ми нікуди не можемо поїхати, як раніше, постійно перебуваємо вдома. Пенсію видавали регулярно, так що ми не голодували. Але газу не стало, довелося будувати піч. У нас раніше був газ і не було жодних проблем. Але ще в перший рік війни перебили труби – уже шість років ми без газу.

Багато хто отримує копійки, пенсії дуже маленькі. До того, як почалася пандемія, нам возили гуманітарку. Це була дуже велика допомога, особливо людям похилого віку. У мене чоловік – колишній шахтар, тому він отримує непогану пенсію. Я-то отримую копійки, але ми [не потребуємо]. А ось ті, які живуть на 1600-1800 гривень, їм дуже важко.