Я проживала в Пологах з дворічним сином та мамою. Ми жили в будинку. Не вірили, що почнеться війна. У перший день почули сирену, наступного дня нас окупували. У нас тринадцять днів не було світла та зв’язку. Вони зайшли та сказали, щоб ми їх не фотографували. Хто обурювався, тих розстрілювали. Потім вони почали селитися у дома сусідів. Вигнали стареньких бабусю з дідусем вулицею нижче.

Було дуже страшно. Все стріляє та летить. Одного разу я чекала маму з магазину, летіли два винищувачі та почали щось скидувати. Ми відразу побігли додому. Літаки літали дуже часто.

Воду людям давали порційно. Шок від усього цього. Гине багато людей. Ми спали з сокирою під подушкою. Росіяни вночі лазили по дахах, щось шукали.

Нам сусіди допомагали, всі підтримували один одного.

Моя дитина боялась кожного шереху, грому. Мені здається, це в нього буде довго.

Не було грошей, аби виїхати. Боялися загинути на блокпостах. Брата мого однокласника забрали росіяни через татуювання. Більше його ніхто не бачив.

У нас дивилися документи, паспорти. Але ми виїхали.

У нас залишилась собака хаскі. Її доглядають сусіди. Із тваринами мало хто бере на квартиру.

Війна може скінчитися, якщо росіяни перестануть йти воювати в Україну. Ми будемо до кінця за Україну.