На збори дочки до школи в мене не було ні копійки. Станом на 1 вересня збирали, як то кажуть, з миру по нитці. Люди ділилися, віддавали щось. Анжела пішла до третього класу, сподівається провчитися весь рік на «добре» і «відмінно» – лише б не стріляли.

Дочка згадує, у яких умовах їй випадало займатися раніше. Якось після чергового обстрілу все місто залишилося без світла. Було таке, що домашні завдання під свічкою робила.

Ми часто говоримо з нею про мир, дочка питає мене про майбутнє, але в мене немає відповіді на це питання. Хто знає, чи прокинемося ми завтра, тому не варто нічого планувати…

У нас ледь вистачає коштів на харчування, на ліки не залишається нічого. Я інвалід другої групи, страждаю на епілепсію. Доньку виховую сама.

Ми живемо в найбільш обстрілюваній частині міста, у Старій Авдіївці. У нас у дворі лежали осколки снарядів і були діри від влучень. А до школи ми ходимо через зруйновані будинки.

У них були влучення, дерева падали. Анжела знає, що потрібно робити в разі обстрілу, але якщо раптом різко починають стріляти – ми боїмося йти до школи.

У самій школі намагаються не думати про погане, але готуються до гіршого, у вікнах лежать мішки з піском і дошки. Це необхідний захід обережності.

Через це діти вчаться в темряві, але якщо почнуться обстріли, частина учнів прибіжить саме сюди, а решта – у спортзал. Школа вже потрапляла під обстріл «Градом» не раз.