Мені 64 роки. Проживаємо ми в селі Покровське Нікопольського району. 

В перший день війни був шок, це був шок. У мене чоловік після двох інсультів. Обидва сина служили в армії, менший помер, а один - біля мене. Він, звісно, одразу по військкоматах пішов. Він педагог - його в резерві поки тримають. 

Із забезпеченням у нас все більш-менш було, нам допомагали. І тепер привозять продукти від Фонду Ріната Ахметова. Я довольна усім, дякую, що нам допомагають. Було тільки на початку війни трошки скрутно з медикаментами, а потім налагодилося. 

Шокувало що нас обстрілювали. І наш берег, і Кам’янку. До нас діставали - оце було найстрашніше. В мене дім ходи, вікна стукали, і я не знала, що робити. Чоловіка не могла спустити - в нього рука і нога паралізовані, то я біля нього була.

Від нервового напруження і таблетки п’ю, і сама себе заспокоюю. Згадую то онучку, то сина. Щось хороше згадую, щоб відволікатися від всього. 

Мені якби швидше закінчилась війна, щоб вже хоч пожити в мирі. Я вже не можу дочекатися. Думаю, що в цьому році щось зміниться на краще.