У мене звичайна родина: я, чоловік та дитина 10 років, батьки. Виїхали ми 13 квітня 2022 року і до Запоріжжя дісталися 16 квітня. Виїхали з моїми батьками. Пощастило. Пішли ва-банк: сіли в машину, вона дивом залишилася цілою. Поїхали, куди очі дивляться. Або там помремо, або по дорозі помремо. Краще спробувати виїхати. Нам вдалось. 

З початком війни ми поїхали до моїх батьків, тому що там приватний будинок - було простіше виживати. Перші два тижні незручностей не відчували. До вибухів і снарядів ми звикли за вісім років. 

Повимикали всі комунікації - ось це була головна проблема на той час. Ми дуже сподівалися, що все швидко закінчиться. Коли минув тиждень, ми зрозуміли, що виїхати нікуди не зможемо, бо місто оточене. І навіть на подвір'я вже було виходити небезпечно.

Шокує відсутність людяності у ворогів, які кидали снаряди, навіть не дивлячись, куди вони цілять. Навіщо вони це роблять? Ми не очікували, що таке можливо у 21 сторіччі. Лікарню розбили просто на наших очах. Батьківський дім виходив вікнами на першу лікарню. Розбомбили її і мирні будинки навколо. Ми ховалися в підвалі без можливості навіть вийти на двір, щоб приготувати щось. Все, що можна, літало і рухалося. Як ми взагалі залишилися живими, це просто диво якесь. Стріляти по мирних людях - це взагалі в голові не вкладається. 

Ми намагалися не хворіти. Залишки ліків всі позносили в підвал в одне місце. Якщо хтось травмувався (моєму батькові прилетів осколок в руку), у кого що було - зеленку, перекис - усе використовували. 

Сніг топили, дощову воду збирали. У нас був фільтр, пропускали воду через цей фільтр. Продукти, які не потребують теплової обробки, вживали, коли вже зовсім не можна було виходити на двір. Коли можна було вийти, намагалися дуже швидко приготувати якусь картоплю, моркву, макарони. Готували з запасом, тому що могло статися, що ми не зможемо виходити, щось варити. Коли і ця їжа закінчувалася, їли консервацію, яка у кого була. Інколи наш раціон на день складався із ложки варення. 

В одному підвалі ховалися тварини. Там було безліч котів і собак. Вони збігалися із сусідніх будинків. Можливо, це були тварини тих господарів, які загинули, чи, може, вони загубилися від звуків вибухів. Ми намагалися по можливості їх підгодовувати. 

Сидячи в підвалі, ми були в повному інформаційному вакуумі і не знали про схеми виїзду, які придумали окупанти: фільтрацію, оформлення документів. Ми просто сіли в машину і поїхали найбільш безпечними стежками, де було по мінімуму трупів і розтяжок. 

Коли їхали по місту, йшли попереду машини і роздивлялися, чи немає якихось небезпечних речей. А коли вже за місто виїхали, то чоловік обрав дуже правильну тактику: на кожному блокпості називав наступний населений пункт як нашу кінцеву точку. Казав, що у нас там родичі - хочемо перевірити, чи вони живі. Так ми минули 30 блокпостів. 

Я дуже сподіваюсь, що Ужгород для нас – фінальна точка. Назад до Маріуполя нам повертатися нікуди. Навіть коли Маріуполь звільнять, наше житло розбите. Намагаємося пристосовуватися тут і будувати нове життя.

До війни я працювала логістом, а в Ужгороді мене влаштували на роботу адміністратором у крамницю. 

Відволікає мене робота, дитина і прогулянки на свіжому повітрі. Немає коли думати. 

Дуже зворушує ставлення українців до переселенців. На всьому нашому шляху нам намагалися допомогти. У Хмельницькому ми ночували в однієї незнайомої жінки. Вона нас прихистила, нагодувала, це було дуже зворушливо. 

У мене бажання, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Щоб це не затягувалося на роки. Це не прогноз, це бажання.