Людмила Савеліївна, яка пережила війну і голод, досі чує вибухи та стрілянину неподалік будинку. Пенсіонерка не втрачає присутності духу, хоча літаки, що пролітають низько, наганяють страх.

Я вже пережила другу війну. Для мене війна – це страшно, боляче. Особливо для тих, хто ще не пізнав життя. Вони хотіли б працювати, навчатися, творити сім’ї.

Я пережила Другу світову в малому віці. Після війни, пам’ятаю, як було голодно, якісь картки були, давали якийсь шматочок хлібця. А у 2014 році я знову відчувала й чула, коли десь стріляли, а тут ухало.

Були такі часи, що пенсій не було. Були перебої в магазинах [з продуктами] – у черзі постоїш, ну не вистачило сьогодні, завтра підемо раніше. А тепер, слава Тобі, Господи.

Я говорила завжди: «Дівчатка, хай буде дорогий хліб, ми розуміємо, що поля важко засівати, прибирати важко, то міни, то ще щось. Таке життя. Тому нехай хліб буде дорогим, але щоб він лежав, бо я знаю, що таке голодування й війна».

Іноді думаєш, грім прогримів, а воно не грім. Стріляють в Авдіївці, вона не так уже й далеко від нас, а ми чуємо. Якось так близько стріляли, що в нас вікна тремтіли. Такі вибухи були… Потім, коли пролітає вертоліт чи швидкісний літак, здається, так низько, ну зараз зачепить якусь антену, та й годі.