Анастасія Никонорова,10 клас, Броварський ліцей № 10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Вітрович Ольга Ігорівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

У моїй родини війна почалась у 2014 році. На той час мені було лише 7 років, моєму братику – лише 1 місяць. Я та моя родина упродовж місяця спостерігали, як біля нашого будинку кожного дня їздила різна військова техніка. Я зрозуміла, що почалася війна у три години ночі, коли танки почали стріляти у будинки, що були навпроти нашого. Мої рідні одразу прокинулись. Ми не розуміли, що робити та куди тікати, бо дуже злякалися. Уранці, коли ми вийшли до магазину, то побачили, як люди збирають відрами скло та викидають його. Нас з мамою приголомшили побачені дірки стінах будинків, розбиті вікна та балкони. Також цієї ж ночі влучили у дитячий садочок, який я відвідувала в дитинстві – у ньому «повилітали» вікна та двері. Мені було дуже боляче дивитися на місце, з яким у мене незавжди залишилися тільки приємні спогади!

За кілька місяців неспокійного життя нам довелось виїхати з рідного Донецька у Білу Церкву, ми дуже не хотіли покидати наше рідне місто (там досі проживає моя бабуся, яка, на превеликий жаль, відмовилася їхати з нами).

У Білій Церкві я пішла до школи у другий клас, мені було дуже важко, оскільки я зовсім не знала української мови. Проживши у цьому місті пів року, ми знову переїхали – у росію, до батьків мого тата. Там ми теж прожили пів року, і нам знову довелось переїхати…

Ми переїхали у невелике містечко Зугрес 2, там ми прожили 2 роки, я навчалася у 3, потім у 4 класі. Зугрес 2 я запам`ятала, тому що там у мене була прекрасна вчителька Надія Миколаївна. З кожним переїздом нам було все важче та складніше…. Постійно змінювались друзі, знайомі. Іноді хотілося просто зупинити час і насолодитися яскравими днями та моментами…

Я пам`ятаю, як важко було моїм батькам: у мами маленька дитина, у тата немає постійної роботи…. Я намагалася допомагати, як могла: добре навчатися, прибирати вдома…. Мені хотілося якось полегшити їм життя, тому що я бачила, що батьки засмучені і стурбовані.

У цей час ми втратили бабусю, було дуже важко сприйняти те, що її більше немає. У цей непростий для нас час батьки прийняли рішення повернутися в Україну, адже це наша батьківщина.

Ми приїхали до мальовничого містечка Бровари, забравши дідуся з собою. Мій братик пішов у садочок, я перейшла до п’ятого класу. У школі мене дуже тепло зустріли вчителі та однокласники, у мене з’явилося багато нових друзів та знайомих, тато влаштувався на роботу і нарешті ми зажили чудово.

Але 24 лютого о 5 годині ранку я почула якісь дивні звуки, схожі на те, як підриваються пітарди або салюти. Я не звернула на це уваги та продовжила спати далі. Прокинувшись, подивившись на годинник і зрозумівши, що сьогодні мама не розбудила мене, щоб йти до школи, я не відчула радості, а навпаки – якесь занепокоєння. Що ж сталося?! Я не могла зрозуміти! Мама сказала, що почалася війна. Як? Чому? Ми ж утікли від неї!...

Тато зранку поїхав заправляти авто, на заправці були дуже великі черги, він простояв там майже дві с половиною години, а ми з мамою хотіли збирати тривожну валізку. Ми так і не склали її, бо вірили, що нам не доведеться тікати знову.

Наступного ранку ми, зібравши теплі речі, їжу і все необхідне, поїхали на дачу до мого хрещеного у Кагарлик. Їхали дуже довго, бо були величезні пробки. У Кагарлику ми жили двома сім’ями (наша і хрещеного).

У будинку не було ні ванної кімнати, ані туалету. Була рання весна, було дуже холодно, але ми були щасливі, що живі і разом. Добре пам`ятаю, як тато поїхав у Бровари привезти теплі речі, а ми з мамою дуже хвилювалися за нього, оскільки дорога була довгою та небезпечною.

28 березня у мого молодшого брата був день народження, йому виповнилось 8 років, ми зовсім не так уявляли собі його свято. Але дякуючи мамі і татові, подарунок був куплений заздалегідь, і наше свято вдалося.

Саме в цей день я відчула, як важливо і необхідно цінувати прості речі, радіти тому, що ти живий і здоровий.

10 квітня ми повернулися ДОДОМУ у Бровари. Я так чекала миті, коли зустрінусь зі своїми друзями, однокласниками, найкращою подругою…

З 2 липня я почала займатися волонтерством: допомогала плести маскувальні сітки для наших воїнів. У штабі я познайомилась з Оленою Лахно (яка стала моєю подругою) та з багатьма іншими людьми, які виявилися дуже веселими та крутими. Я багато навчилася в них, бо була наймолодшою.

З поверненням додому, я стала більше цінувати все те, що в мене є: своїх прекрасних батьків, брата, друзів та знайомих. І дуже вдячна ЗСУ за те, що вони боронять наш спокій!