Я з Харкова. Мені 39 років. Працював у банківській сфері. Одружений, у нас двоє дітей. Початок війни у 2014 році зустріли, коли старшій доньці було три роки. Повномасштабне вторгнення почалось, коли молодшій доньці виповнилось три роки. Десь історія повторилася.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Інтернету і зв’язку не було, з вулиці лунали дуже гучні вибухи. Старша дитина була зі зламаною ногою. Ми пішли до сестри в інший будинок, там дізналися, що відбувається. Потім ми поїхали з Харкова в селище, туди ще потім прильот був. Але якось минулося. 

Магазини всі були порожні, бо все розгрібали. Все дуже швидко закінчилося. Але все одно ми не голодували. Зранку підвозили товар, то можна було щось купити поїсти. Важко було, звісно.

Ми домовлялись з платним перевізником, щоб він перевіз нашу бабусю з Сєвєродонецька до Дніпра. Ми поїхали її зустрічати.

Та в дорозі нам зателефонували і сказали, що вона померла. Буквально декілька хвилин не доїхала до місця прибуття – перестала дихати. Потім приїхала «швидка», лікарі констатували смерть. Це для нас найболючіше.

Звісно, ми хотіли б, щоб війна закінчилась швидше і нашою перемогою.