Ніна Дмитрівна згадує, як вони з чоловіком покинули свою квартиру, бо в ній обвалився дах і балкон, вилетіли шибки. Вони пішли до своїх дітей, але згодом їхня квартира згоріла, автомобіль також. Вони залишилися в підвалі без нічого. Продукти закінчилися, вода теж

Ми з чоловіком жили в Маріуполі, на проспекті Перемоги. 24 лютого відразу розуміли, що відбувається, бо зіткнулися з таким у 2014 році. Тоді ми жили у гуртожитку в Східному мікрорайоні. Він горів – було багато постраждалих. Внучці бабусі, що працювала комендантом у нашому гуртожитку, відірвало ніжку. Але у чотирнадцятому році бойові дії швидко припинилися, а цього разу до нас прийшла велика війна.  

На другий день війни був обстріл, внаслідок якого навпроти нашого будинку згоріла Нова пошта, а на перетині вулиць – меблевий салон. 25 лютого у мого онука був день народження. Я спекла торти й передала доньці, яка жила зі своєю сім’єю в Лівобережному районі. Того ж дня зникло світло і зв’язок. До першого березня у нашій квартирі ще був газ. Ми залишалися в ній до п’ятого березня. Потім, під час чергового обстрілу, обвалився перший під’їзд нашого будинку. Ми мали квартиру в другому під’їзді. У нас упав балкон, вилетіли шибки і обвалився дах. Ми взяли одну сумку з речами і пішли до дітей на вулицю Пашковського і жили там до кінця березня. З донькою не було зв’язку. Як потім виявилося, вона з сім’єю ховалася в ямі якогось гаража. 

Ми ходили в дитячий садок і набирали воду, яку привозило пожежне авто. Вона була сіра. Ми її відстоювали, кип’ятили і пили. А деякі люди ходили до річки, та так і не поверталися звідти. 

Ми готували на вогнищі з тих продуктів, які залишалися вдома. Варили борщ, каші. Доїдали мерзлу картоплю. Одного  разу я готувала якісь перепічки – і почався обстріл. Снаряд влучив у сусідній під’їзд – почалася пожежа. Вона швидко розросталася, бо будинок старий, з дерев’яним дахом і сходами. Після цього люди, які мали транспорт, виїхали. А інші розійшлися по підвалах. 

Наш автомобіль згорів. Ми вчотирьох сиділи в підвалі й думали, що робити далі. Їжа закінчилася, магазини були розграбовані. Сусідка принесла два кілограми гороху, щоб посмажити пиріжки. Також принесла старе борошно й сказала, що його, мабуть, потрібно викинути. А я взяла жменьку того борошна, висипала в брудну каструлю й стала чистити ним, бо не було чим її вимити. Я нічого не забуду. Коли приїхала в Кам’янець-Подільський, купила зошит і почала записувати все, що з нами було.

Нам вдалося виїхати до Кам’янця-Подільського. Там ми познайомилися з хорошими людьми. Вони нагодували нас і прихистили. Потім ми з чоловіком і невісткою переїхали в Одесу, де й живемо зараз. Донька оплачує нам квартиру, а сама мешкає в Латвії. Ми плануємо після війни повернутися в Маріуполь, хоча й розуміємо, що буде тяжко. Але це наше місто, ми там народилися й прожили все життя.