У нас в місті Дніпрорудному до війни дуже добре було життя. Я працювала в «АТБ», їздила по Україні, відкривала магазини. Потім вийшла на пенсію і повернулася додому. Коли почалася окупація, то треба було виїжджати.

24 лютого мені зателефонувала донька з Кривого Рогу і сказала, що війна, що мені треба виїхати. І я на другий день виїхала до доньки і зятя. Ще мій батько живе там. Тоді ще можна було спокійно виїхати. 

У Дніпрорудному мої друзі залишилися. Розповідають, що там дуже багато таких, хто радіє приходу росіян. 

Люди жили з нами разом. Ми спілкувалися. А коли прийшли загарбники, вони зрадили Україну. Це дуже мене засмучує, і на душі не дуже добре від цього. 

Це місто розташоване між Василівкою та Енергодаром, подалі від траси. Там військові ходять, але вони поводяться чемно, можна так сказати. А в селищі Михайлівці, біля Дніпрорудного, де я працювала, то туди і кадирівці прийшли, і якути. Вони поводилися нахабно, ображали людей, виганяли з будинків.

Найскладніше для мене й зараз зрозуміти, нащо все це потрібно. Я не розумію, навіщо йому ця війна, ці землі. Це найтяжче для мене.

Моя донька виїхала з онукою. Плани були непогані, але всі вони зруйновані. Донька з онукою - за кордоном. Моє життя проходить в очікуванні: прилетить чи ні, та коли все це закінчиться?