"Картини Марії Примаченко ми врятували, а решта все сгоріло"

У перші дні повномасшатної війни в історико-краєзнавчий музей Іванкова на Київщині влучили російські ракети. Та перед тим, як вогонь вщент знищив майже всі експонати і саму будівлю, співробітники змогли врятувати гордість музею – колекцію картин однієї з найвідоміших художниць України Марії Примаченко. 

Галина Миколаївна Корінна, живу у нашому селищі Іванкові. Працювала в Історико-краєзнавчому музеї музейним наглядачем. Мені 62 роки. 24 лютого зустріла війну. 

Я була тоді на хазяйстві в дочки, вона на роботі була у Шпилях. І мені моя колежанка з Поліського району Наталя Миколаївна подзвонила і сказала: «Галина Миколаївна, уже розбомбили росіяни Вірчу. Зви своїх рідний, якщо зможете, нехай виїжджають».

Я передзвонила всім своїм рідним, близьким, на роботу і сказала, що почалася війна. Поки я добігла до траси, вже їхала дуже велика колона – виїжджали машини з дітьми. Я подзвонила ще дочці на роботу, вона каже: «Мамо, я вже чую, як бомблять Бориспіль». Вона там недалеко робила. Потім я приїхала на роботу. Надія Костянтинівна Бірюк, наш начальник відділу культури, нас зібрала і говорить мені: «Галино Миколаївно, в нас немає, конечно, храніліща, але давайте десь заховаємо картини Марії Примаченко». Я прийшла в музей, зізвала всіх своїх працівників: Толю Харитонова – нашого сторожа, Бодю Герасимчука і кажу: «Давайте подумаємо, де нам заховати картини». Я ходила по музею, думала: «Музей великий, та немає де». Дійсно немає де. І ми 14 картин і 15-й її портрет (ну 14 картин Марії Примаченко) заховали у кáдуб.

Кáдуб був висотою два метри і шириною він був десь метра два, і всі туди картини туди влізли. І от, коли почалася війна, 25-го числа в 10:40 мені подзвонив Толя Харитонов, мій сторож, і каже: «Галино Миколаївно, у музей влучив снаряд, але не горить», – він мені говорить. А потім, через деякий час, він мені подзвонив і каже: «Галино Миколаївно, музей горить. Дзвоніть на 101». Я дзвонила, но трубки ніхто не брав. Я передзвонила нашому техпрацівнику Тетяні Миколаївні і потім Надії Костянтинівні передзвонила. Ще був зв'язок. Я передзвонила, вони сюди поприїжджали.

Надія Костянтинівна приїхала, а Толя – уже зі своєю жінкою, і там Ігор Ніколаєнко вирвали грати з тої сторони (я вам покажу) і повиносили картини, тому що вони бачили, куди ми ховали. Перевернули цей кáдуб, повиносили. Вони всі цілі, нічого не було такого з ними. Всі цілі. Гарні картини такі, як були.

А мені передзвонили і сказали, що ми картини повиносили, а все остальне згоріло. Вдалось врятувать. Ну, в нас тут не тільки Марії Примаченко картини були, у нас були заслуженої ткалі Ганни Іванівни Верес ткацькі вироби дуже гарні, і вони теж згоріли. В нас картини наших художників Анни Дмитрівни Гнатюк, Василя Скопича, Савченка Григорія. У нас була дуже велика картина там, де саме потрапив снаряд, там була картина «Переправа Ковпака у селі Бліча через річку Тетерев». Вона також згоріла. Були в нас всякі там «Іванківщина єврейська», теж дуже гарний експонат. У нас тут, коли були євреї, вони в нас поздавали дуже гарні свої матеріали, дуже гарні, і воно все погоріло. Потім у нас оці…

У нас була українська поліська стародавня хата. Ми зробили кімнату таку, ну хату типу, там у нас і меблі були стародавні, і все. Ну, короче, рушники, покривала, доріжки – все це погоріло. Потім українська побутова, всякі станки були стародавні, все погоріло. Дуже жаль. В нас була ще кімната природи. Там був в нас олень, був вовк, там були кабани, всякі звірюшки були і були пташки. Дуже жаль.

Я прийшла до музею аж 4 квітня. Я коли прийшла, я не могла… не могла видержать, це було щось… не знаю. 24-го числа, коли я прийшла додому, вже техніка йшла з Чорнобиля і йшла з Білорусії. Там в нас кільце є на кругу, і вони отут з’їжджалися. А наші війська ще нікуди не пішли. Вони виїжджали десь із лісу, вилітали, і вони там билися. Представляєте, а тут самольоти, боже…

Я сиділа в підвалі, залізла і рахувала. Так, полетіло раз, два, три, чотири, п’ять. Вернулось назад скільки-то. І оце вони там у нас на 8 березня кинули бомбу, авіабомбу. Там погоріли хатів дуже багато, там руйнування в хатах дуже багато.

Потім тут до нас залетіло, там коло нас, через дві хати, погоріло все. Там люди погоріли, ну не люди самі, а хати погоріли. А я 24-го числа, як залізла в підвал, вибачте, що я так кажу «залізла», спустилась у підвал (він в мене два метри туди)… Я сама сиділа, дітей не було. На ту сторону собака. Я сама, взяла ікони з собою. Залізла в підвал і сиділа, сиділа я там, поки не приїхали діти 15 березня. Мене через річку оцю переправили на село Шпилі. Тобто весь час сиділа в підвалі. А там, в Шпилях, також траса недалеко, пів кілометра до траси. Також билися так, но в Шпилі не заїжджали. Тут, в Іванкові наробили біди, конечно.

Ви знаєте, що таке сидіти самому в підвалі? Це ужас, я вам передати не можу. Мені вибуховою хвилею вдарило у вухо, я ж не знаю, що це треба сидіть, вибачте, з відкритим ротом. Просто сиділа, воно як бабахнуло! Господі, у мені з вуха кров потекла.

Сиділа, потім вже вилізла. Усі дивились на мене, я така бліда, як стінка була. Сама одна, страшно дуже було, дуже було страшно. Це не представляєте, це був ад, тим паче я буквально пів кілометра до цьої траси, до цього місця. Вони йшли, ви розумієте, вони йшли, і такі колони шли. Мені було отсюда, як уже виходили, видно. Вони такі колони, і одне за одним, і одне за одним. А назад уже як їхали, вони трошечки ляп-ляп-ляп, уже розбиті. Знаєте, те тягнуло. А так, дуже було страшно.

Те, що ми збирали, там золото, меблі, коври – це все нічого не значить з тим, як кожен день почитаєш… то того привезли поховали, то того привезли поховали. В нас недавно Панасюка Віктора привезли. Молодий, 50 років. Поховали. Це саме страшніше, і я мрію про мир, Більше ні про що. А це ми відбудуємо, і все буде добре.