Лариса Іванівна вчасно виїхала з окупованого Бердянська, інакше могла б загинути, як мати військових.

У місті Бердянськ я живу з 1983 року. Для мене це найкраще місто. А народилась я у Пологівському районі – село Чубарівка. Маю трьох дітей. Всі троє моїх діток – військові, двоє з них офіцери. Я вдова, маю інвалідність другої групи. Заробили ми з покійним чоловіком на квартиру, все у нас було прекрасно: дітей вивчили, самі працювали. Чоловік помер два з половиною роки назад. А мені тепер по чужим хатам доводиться поневірятись.

24 лютого у 3:40 ранку росіяни вдарили по нас з моря. Не одразу, але ми зрозуміли, що почалась війна. Я не могла втямити, як таке могло статися? Україна була житницею цілого світу, і тут - таке. Я не думала нікуди виїжджати, але подзвонили знайомі, сказали терміново виїжджати, бо через півтори години росіяни будуть в місті, і нас розстріляють, бо в родині є військові.

Виїхали ми в бік Пологівського району до сестри. Побули ми там два тижні, потім окупанти підійшли впритул до села і сестра нас вигнала – сказала, що не хоче разом з нами загинути.

В 14 градусів морозу я пішла шукати прихисток. Взяла нас до себе одна бідненька родина – я їм щиро вдячна. 28 березня ми виїхали в бік Запоріжжя, де зараз і мешкаємо. Нам надали житло і я дуже-дуже вдячна всім, хто нам допомагав.

Якби я лишилась вдома, мене б вже вбили, мабуть. Я б не мовчала, я б не пішла по їхні десять тисяч рублів, навіть якби на одній воді жити довелось. А люди переходили. Отакі колаборанти і розповіли окупантам, де чоловікова машина стоїть. Вони вирізали двері в гаражі і машину забрали. «Добрі» сусіди показали мої двері, вони їх вибили і забрали все – їм треба була форма військова. Ну, якщо вам потрібна форма військова, то забирайте. Навіщо все бити і трощити?

Я виїжджала з дочкою, зятем і двома онуками – сімнадцяти і семи років. Перш ніж дістатись вільної землі, ми проїхали 19 блокпостів. Тільки почалися ці блокпости, зять роздягся до трусів, обмотався покривалом, яке в нас було з собою, бо щоразу: встань – зайди – сядь і догола роздягали. В доньки на руки дивилися і на спину. Мене тричі з собакою висаджували – хотіли шарпея забрати, та я не дала.

Росіяни у нас на очах розстріляли двох молодих хлопців. Ми дитині меншій тільки встигли закрити очі.

Я ніколи не зможу жити на одній землі з тією нечистю, що прийшла вбивати наших дітей. Я ладна сама окопи копати, щоб допомагати нашим хлопцям нас відвоювати.

Запоріжжя – це другий Бердянськ для мене. Тут моє все: я тут вчилася два роки в кулінарному технікумі. Тут мої сестрички, старші від мене набагато. Вони мене підтримують, я їх. Там де батьки родили, де зросла, там і зостанусь. Я все дивлюсь на трасу на Василівку і чекаю, коли зможу повернутись додому. Мене не лякають обстріли – мені аби діти і онуки цілі були.