Переселенка Ірина розповідає, як обстрілювали Донецьк, як діти переселенців боялися салютів. Виживання у Києві перетворилося на квест. Але відчуття свободи перевищує недоліки переселення.

Війна для мене – це страждання, кров і величезна несправедливість.

У мене мама живе в Донецькій області. На травневі свята у 2014-му дочка була в Криму, в поході, а я – в мами. Почалися події в Слов'янську. Мені треба було їхати на роботу в Донецьк, і вперше я їхала не через Слов’янськ, а через Горлівку. 

Коли в Донецьку почалися демонстрації, захоплення обладміністрації, воно було якось… ну погудить та й закінчиться. Але 7 липня (я жила в гуртожитку разом з дітьми) до нас прийшов начальник охорони і сказав, що треба звільняти гуртожитки. Не обстріли були найважчі, а оце. 

У вересні ми відкрилися, у Донецьку почав працювати ліцей, діти були з усієї Донецької області. Вони поприїжджали, звичайно, поселилися в гуртожиток. І раптом почався обстріл. Діти прибігли, стукають у двері, і кричать: «Ірина Володимирівна, давайте тікати, давайте ховатися!» Я мусила їх заспокоювати. А ще один раз було під час занять в навчальний день. Якраз тоді влучили в завод на околиці Донецька, який виробляв вибухівку. І була страшенна хвиля.

Одна наша колега загинула. І це було настільки несправедливо! Боже, вона однолітка моєї дитини, вони навчалися в паралельних класах. Альонка у нас навчалася, закінчила університет, пішла до нас працювати. Вона тільки рік як одружилася. Чоловік був на роботі. Почався обстріл Донецька, а він затримався. Коли обстріл закінчився, він приїхав і зателефонував, що ставить вже машину в гараж. Вона вискочила до нього, знову почався обстріл – і Альонки не стало. Це просто шок. Ця дитина ні в чому не винна!

Моя колега розповідала, що коли починається салют, її дитина кричить, падає на підлогу, бо вважає, що зараз буде обстріл. Люди, які це не пережили, не можуть зрозуміти того. Моя доросла дитина через три роки після того, як ми виїхали звідти, коли починається салют, говорить: «Ну, нарешті я можу спокійно дивитися на салют». 

Коли ми виїхали, то думали, що воно якось швидко закінчиться. Поїхали у відпустку, потім приїхали. Дочка в університеті працювала, ми вересень, жовтень, листопад були в Донецьку. Потім зрозуміли, що це надовго, і вирішили виїжджати в грудні. 

А в Києві було достатньо знайомих. Одногрупниця моєї колеги дала нам ключі від квартири своєї мами. І ми 2,5 місяці там жили тільки за квартплату. Але у нас зовсім нічого не було, ніяких речей. Одна колега сказала, що є на Подолі пункт, який допомагає переселенцям. А там стояла жіночка охайна, чистенька, доглянута, стояла і плакала. Каже: «Боже, я ніколи не думала стоять тут, як жебрачка, все це просити, тому що було абсолютно нормальне життя. Я давала». Я їй кажу: «Господи, це життя! Сьогодні ви це візьмете, ви точно станете на ноги, просто не забутьте про це, і віддайте, коли прийде ваш час». Так ми один одного підтримували. 

У Донецьк я не повернусь – уже сто відсотків. Приїхати туди, побачитися з тими людьми, які там залишилися, з якими я списуюсь, телефоную регулярно – так, а повертатися – ні. Не тому, що мені там буде боляче, а тому, що просто тут уже є робота, вже пустили коріння, є якісь плани.

Коли тільки переїжджали звідти, то все таке дрібненьке… Боже, ти живий, тебе не обстрілюють, можеш вийти в магазин, в аптеку абсолютно спокійно. Треба в аптеку о 12-й – ти встав і пішов в аптеку о 12-й. Уся наша мирна буденність все одно приводить до того, що ми забуваємо, що там лишилися наші люди, вони страждають, вони точно страждають.

Зранена земля, як наші душі зранені.