Мені 40 років. Я живу в місті Охтирка. У мене є чоловік, син, мама і сестра. У березні, коли російська армія активно бомбила Охтирку, ми на десять днів виїжджали з міста. Нас запросила до себе знайома. Ми вдячні людям, які вивезли нас і допомогли повернутися додому.

Коли почалася війна, я була на лікарняному. 24 лютого ми з сестрою пішли в центр міста і побачили російських військових. Потім були обстріли. Ми живемо біля ТЕЦ. Коли її бомбили, ми аж підскочили на ліжках.

Був період, що через обстріли ми не могли дійти до супермаркету. Тоді мер організував підвіз продуктів. А як стало тихіше, ми вже самі по них їздили.

Якось ми з сестрою прибирали у дворі – і почався обстріл. Я сказала їй, щоб вона бігла до мами, а сама настільки злякалася, що не могла зрушити з місця.

Наша сім’я згуртувалася. Ми дуже переживаємо одне за одного, завжди знаходимося на зв’язку. Стали ще більше дбати про кожного.

Хочу, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Мрію про мир в Україні, про розквіт нашої держави, про те, щоб воїни повернулися додому здоровими.