Євтюхіна Віолета, 16 років, Новоолександрівський ліцей

Особисто для мене війна почалась, коли мені було десять. Спочатку я не дуже усвідомлювала те, що відбувається навколо. Але згодом, коли довелося покинути свій рідний дім та батьків, відчула масштаби трагедії.

Я добре пам’ятаю той день і те, що мені довелося відчути. Як тільки батьки дізнались від мого дядька, який на той час жив у Луганську, про початок війни, зрозуміли, що моє перебування вдома небезпечне, то швидко зібрали наші з сестрою речі. Того ж дня ми виїхали за кордон, де довелося очікувати родичів п’ять годин.

П’ять годин невизначеності, хвилювання, передчуття вимушеної, страшної своєю несвідомістю розлуки з рідними людьми та рідним краєм.

Я не знала, наскільки довго буде ця «подорож», адже ситуація в країні тільки погіршувалась.

Найважчим моментом для тієї десятирічної дівчинки були останні хвилини перед від’їздом з Батьківщини, коли вона остаточно усвідомила, що не тільки їде до іншої держави, а й без своїх батьків.

Протягом трьох місяців ми перебували у чужій країні зі статусом біженців.

Кожного дня при першій можливості я телефонувала рідним, аби дізнатися про їхнє становище. На щастя, час спливав досить швидко та непомітно, адже родичі намагалися нас, дітей, розважити, відволікти від важких не дитячих думок.

Нарешті повертаємось додому.

За час розлуки я зрозуміла, що місце, де я народилась, найкраще місце на землі і таке дороге моєму серцю. Це був найважчий етап у моєму житті.

Після пережитого ми з родиною почали цінувати кожну хвилину нашого життя та перебували разом і сподівались, що це лихо скоро закінчиться для всіх, і над усіма дітьми засяє мирне небо, а мої однолітки матимуть можливість знайти свій життєвий та професійний шлях у мирній та незалежній державі, де всі будуть щасливими, не знаючи страхіть та страждань війни.