Мені 45 років. Живу в Слов’янську. В перший день війни злякались, бо гучно було, ми вибухи чули. Не знали, що нам робити, куди бігти.
Шокувало, коли фронт близько був до нас і ми ночували в підвалі. Ми не виїжджали. Ми живемо в приватному секторі - у нас тварини, сусіди-пенсіонери, за якими потрібно доглядати.
Все, окрім родини, відійшло на другий план. Моя донька працює психологом, і ми навіть вправи робимо спеціальні - дихаємо і таке інше.
Своє майбутнє бачимо в мирній Україні. Іншого майбутнього не бачимо взагалі.