Містечко Фастів на Київщині війна обійшла стороною, та відлуння бойових дій і досі не дає спокою Марії. 

Наше місто 24 лютого не зазнало ударів, про початок війни я прочитала в інтернеті й не повірила в це. Увімкнула телевізор – по всім каналам новини розповідають, що росія на нас напала. Так я зрозуміла, що це, на жаль, правда.

Найгірше було, коли магазини спорожніли, і не було де купили їжі. Оскільки активних бойових дій в нашому місті не було, і ми не переміщені особи, то жодної гуманітарної допомоги нам не надавали. Але я зараз без роботи, і виживати досить важко.

Перші тижні було складно купити продукти - до магазинів нічого не завозили. Молочної продукції не було кілька тижнів, а можливо, й місяць. У той період відчуття часу якось порушилося, було важко орієнтуватися. Але ні я, ні мої рідні, нікуди не виїхали.

Роботи, на жаль, не маю досі. Я перебувала на обліку у Центрі зайнятості, але саме у лютому підтримка держави закінчилась. Нову роботу знайти складно. В моєму місті її немає. Раніше ми їздили в Київ за 70 км, але зараз і в Києві роботи менше, і проїзд дуже дорогий.

До того ж, я боюсь півтори години в одну сторону їхати залізницею, бо вже були ракетні удари по залізниці, зокрема, й у нас у Фастові.

До війни я працювала тренером з навчання персоналу в мережі магазинів мобільного зв’язку. Маю вищу освіту музейного працівника.

Війна йде, і що буде потім нагадувати про неї – я не знаю, але хотілося б, щоб нічого не нагадувало. Тепер є звичка зберігати хліб в холодильнику, бо не знаю, чи зможу його завтра купити, чи ні. Коли починається гроза та лунає грім, то, чуючи ці звуки, спершу думаю, що це ракета впала…