«Коли їхала, не знала, що додому я більше не повернуся»

Я народилася 1981 року в Луганську, де проживала з чоловіком і дочкою до липня 2014 року. Тоді я працювала провідним інженером з охорони праці в ТОВ «Луганське енергетичне об'єднання», чоловік – начальником відділу IT у ТОВ «Східні ресурси», а дочка закінчувала початкову школу, 4 клас.

Нас усе влаштовувало в житті, й у планах не було змінювати місце проживання або життя загалом. Вирішили за нас. І тепер ми живемо в Києві.

Війна до Дня народження

Як усе сталося? У дитинстві я дивувалася, чому в листівках бажають миру, адже війна була так давно, нам нічого не загрожує і з нами цього не станеться знову. Я помилялася.

Друзі, знайомі, сусіди, колеги та навіть родичі розділилися на дві протиборчі сили. Мені пощастило – більшість моїх друзів були за Луганськ у складі України, і це давало підтримку та надію тієї миті. 

Уперше ми так близько стикнулися з війною другого червня 2014 року. Це був мій День народження, коли почалася перестрілка з бойовиками нашої прикордонної служби, яка розташовувалася на околиці південних кварталів.

Ми стежили за новинами й чекали, що ось-ось прийде їм допомога, але вони були змушені здатися.

Відтоді дедалі більше було чути вибухи та перестрілки. У середині червня ввійшла військова техніка з Росії, але і тоді ми не вірили, що це початок війни. А ситуація загострювалася, обстріли посилювалися.

На початку липня Полтаваобленерго запропонувало прийняти наших дітей у свій дитячий табір на невизначений строк і цілком безоплатно. Діватися нікуди, потрібно було вивозити дітей – дочку та племінницю. За один день ми зібрали речі та підготували довідки.

У день від'їзду були сильні обстріли, над нашим будинком вперше полетіли снаряди «Град», деякі вулиці в місті до вечора перекрили, і батько шукав шляхи, як довезти нас до вокзалу. Тоді я ще не знала, що додому я вже не повернуся.

7 липня нас зустріли полтавські енергетики, за це їм окрема подяка. Дітей поселили в дитячий літній табір. Я цього ж дня мала повертатися до Луганська, але чоловік зателефонував і сказав, що обстріли частішають, і заборонив повертатися.

Я, залишаючись в Полтаві, двічі змінювала квитки в надії повернутися додому. Відчуття розгубленості та невідомості. Тоді в Полтаві я вперше відчула сором за луганську прописку, і коли мене запитували «ви звідки», хотілося ухилитися від відповіді. Те відчуття, коли твоєї вини немає в ситуації, що склалася, а соромно саме тобі.

«Жила, як у тумані»

Весь цей час друзі з Києва кликали до себе, відмовляли повертатися додому. Переконали. І ось я з напівпорожнім рюкзаком (речі я брала із собою на один день) 13 липня прибула до Києва. Решту літа я провела в тіні подій, думками там, на Донбасі, з переживаннями про близьких. Матеріальні цінності у таку мить відходять на задній план.

У серпні був час, коли два тижні я жила тут, у Києві, але як у тумані, тому що не було жодного зв'язку з Луганськом, і я не знала, чи живі мої батьки, тому день починався о п'ятій ранку, а іноді раніше з перегляду новин і мапи обстрілу Луганська.

На щастя, усе обійшлося, усі живі, і це було диво, адже виживати рідним доводилося без електрики, води та зв'язку, місто було в пожежах і постійних вибухах. Усі люди з їхнього будинку, які залишилися, під час обстрілів ховалися в підвалі багатоповерхового будинку, у перервах готували їжу на вогнищі.

Чоловік приїхав до Києва в серпні передостаннім потягом Луганськ – Київ і привіз деякі речі. На питання, чому не взяв теплі речі, він відповів: «Я сподіваюся, що ми скоро повернемося додому».

Відчуття було таке, що тебе, як рослину, вирвали з грядки та кинули, як бур'ян біля дороги, напризволяще, тому що за мить ми втратили все, що мали. Але ми впоралися. Вирішили шукати роботу та житло. Але на нас було клеймо «Луганська прописка», господарі квартир не особливо хотіли здавати житло таким, як ми, просто часто клали слухавку. Це був ще той квест. І нас, «понаїхавших» із Донбасу, було дуже багато.

Але все ж, квартиру орендували. Забрали дочку з Полтави. Записали в найближчу школу. Але до школи потрібно було повністю купити одяг, взуття та канцелярське приладдя. Допомагали волонтерські організації тоді, дали канцелярію до школи.

Усім було непросто, не одним нам. Ми з друзями, які так само, як і ми, втікали від війни, допомагали одне одному, чим могли. Війна нас ще більше зблизила та згуртувала.

Ринок праці тоді просів, роботодавці теж користувалися ситуацією, що склалася, занижували зарплату й не надто хотіли брати нас на роботу, тому що не було впевненості в тому, скільки ми тут будемо жити та, відповідно, працювати.

І тільки в Київенерго не звертали уваги на прописку, і це було приємно – отримати шанс на працевлаштування. Можливо, енергетики не кидають у біді. І з 6 жовтня 2014 року я одна з працівників ДТЕК.

Покалічені долі

Життя розділилося на до війни та після. Влітку буде шість років нашого життя «після».

Найстрашніше у війні – це те, що гинуть люди, як мирні жителі, так і наші військові. Життя безцінне, його не повернути, не змінити покалічені долі. Усе інше наживається, а іноді навіть подвоюється.

Мрію, щоб був мир у нашій Україні й усі були живі. А ще мрію мати можливість переселити батьків ближче до нас, тому що долати відстань і блокпости для зустрічі з нами їм вже важко.

Цінність полягає в людях, які нас оточують, у сім'ї, друзях і колегах. У взаєморозумінні та підтримці одне одного. Війна – це випробування на міцність і людяність.