«Коли крізь тебе проходить війна, ти починаєш цінувати кожен момент»

Тараненко Данило, Слов’янский педагогічний ліцей, м. Слов’янськ, Донецька область

У конкурсі есе "Один день" його робота зайняла 3 місце

Хіба можна знайти людину, що не любить салют? Це неймовірно захоплююче видовище, коли десятки, а то й сотні різнобарвних вогників розпливаються по небу, для кожного це асоціюється зі святковим настроєм та навіює чудові спогади про гарно проведений час. Принаймні для 10-річного хлопчика, яким я був у 2014 році.

Травневе свято перемоги запам’яталося великим сімейним застіллям, на якому мій дідусь пригадував цікаві, хоч і моторошні, але такі далекі історії Другої світової війни. Коли фашисти напали на нас, дідусь був не набагато старший від мене, тому я був заворожений цими розповідями, і в той же час розумів, що ніколи не хотів би відчути такого на собі…

Певно, що ніхто не хотів би. Але розуміючи, що все це давно пройшло і більше не торкнеться нас, ми просто святкували і вже у ввечері дружно споглядали яскравий салют. Згодом усі розійшлися по домівках і нас чекало звичайне повернення до рутинних справ. Здебільшого наступний день пройшов абсолютно звичайно. Згадується лише те, що я втомився і пішов спати раніше.

У ніч із 10 на 11 травня я мав би просто спати, як і всі діти, але мене розбудили дуже стурбовані батьки. Я був сонним і погано розумів, що відбувається: мати щось вигукувала, а батько намагався вкутати мене в простирадло і кудись нести. Я почав трохи прокидатися й почув вибухи, вони були дуже близько, неначе прямо поруч зі мною, і вже тоді я зрозумів – це точно не свято.

Ми не мали підвалу в будинку, тому потрібно було перебігти крізь двір, аби дістатися до нього. Я не знаю скільки ми сиділи там, але здавалося, що цілу вічність. Батьки заспокоювали мене, і, мабуть, було б краще, якби я просто заснув, але я не міг, мені було страшно.

Я розумів, що це те саме, про що розповідав дідусь: ці самі вибухи, той самий підвал, у якому ховаються, але чому саме зараз, після свята? Чому це відбувається? Я питав у батьків, та що вони могли відповісти?

Мати заспокоювала мене, казала, що нам просто не пощастило, так само як бабусі із дідусем, але вони пережили це і, навіть, сиділи з нами за святковим столом. Можливо, це не найкращі слова на той момент, але вони спрацювали, вони дійсно заспокоїли мене на якийсь час.

Мама нагадала мені слова молитви та сказала читати її  про себе і тоді вранці все буде добре. Я пам’ятаю, як лежав у неї на колінах і, дивлячись на темну стелю, промовляв молитву, я робив так дуже довго, помічаючи, як з кожним разом звуки вибухів ставали все тихішими та тихішими, аж доки я зовсім їх не почув.

Я не зрадів, скоріше просто не повірив у те, що все скінчилося, а можливо, ми… «Усе добре, синку, усе добре», - заспокоїла мене мама.

Не почувши вибухів, ми обережно вийшли на вулицю. Там, у білому від світанку небі, я побачив красиві, так схожі на позавчорашнє шоу, білі вогники. «Світлошумові кидать», - сказав мій батько. Я, звісно, не розумів, що це, але я був упевнений, що такі салюти не викликають у мене нічого, окрім страху.

Уранці, дізнавшись, що із нашими рідними все добре, ми навіть не помічали розбитих вікон, підкошених дерев та фасадів – це залишилося просто неважливим. На зміну питанню «Чому це відбувається» прийшли роздуми про те, як мій дідусь, переживавши таке страхіття довгі роки, залишився життєрадісним та щасливим. Відповідь на це питання прийшла до мене зовсім нещодавно: коли крізь тебе проходить війна, ти починаєш цінувати кожен момент, коли її немає.

Чи це горе, чи це радість, але вони під мирним небом. І відзначаючи день міста в моєму спокійному Слов’янську, я з тим самим дитячим захопленням дивився на різнобарвний салют у небі високо над головою.