У перший день війни чоловік подзвонив з роботи, сказав, що росія вторглася в Україну. Я пішла у магазин, там люди підтвердили цю новину.

Коли почалися обстріли, ми постійно з дітьми бігали у підвал. Одного разу дитина побила коліно, нога опухла, піднялася температура. Лікар оглянув і сказав, що стрес спричиняє температуру, бо сама травма незначна. Саме тоді я і вирішила виїхати.

Їжа в нас своя – закрутки, консервація. Ми всією вулицею казали одне одному, де дають гуманітарку.

Ми живемо на околиці Василівки, через нас перелітали ракети. Одного разу летіло щось таке тяжке, що аж діти попадали на підлогу, бо знали, що до підвала не добіжать. Земля трусилася під ногами.

Найбільша проблема – коли в нас не було світла, то не було води. Пригадую момент, коли обстрілювали чимось дуже яскравим – певно, фосфорними бомбами. Тоді було влучання у водонапірну вежу.

Зараз живемо в Кушугумі, у родичів. Терплять нас тут, бо дітей троє, вони можуть набриднути людям. Діти погано сплять, бояться темряви. Менша дитина досі не розмовляє.