Я народилася в селі поруч з Покровськом, все моє життя пов’язане з містом Покровськ. Багато років працювала на шахті, та зараз, з цією війною, в червні минулого році звільнилася, бо ми вимушено помандрували до Болгарії. Але вже повернулися додому. Звісно, життя змінилося, але якось пристосовуємось до нинішнього. Душа болить, але життя триває.

В нас не було складності з виїздом. Мій чоловік інвалід, тому за кордон нас випустили без проблем. Але жити за кордоном - то молоді, мабуть, там добре. А коли вже у віці, то почуваєшся чужим скрізь. Важлива своя домівка, рідні люди. Так що ми там три місяці пробули, і я вже там не змогла бути. 

В Болгарії доброзичливі люди, добре нас приймали, але чуже воно і є чуже. Якби це було в мирний час, то ми б були на гарному курорті. Але під час війни цей курорт не сприймався, це був не відпочинок, а вимушений виїзд. Душа боліла за домом, тож ми повернулися.

Найбільше мене вразив один випадок. В чистому полі за 30 кілометрів до міста в нас зламалася машина. Ми були в чужій країні, не знаючи мови. Було якось моторошно. Але зупинилися молоді румуни, знайшли переклад в телефоні й намагались з нами спілкуватися, але нічого не виходило. Тоді ми зв’язалися з моїм сином, а він володіє англійською. Вони поспілкувались і викликали евакуатор. 

З нас навіть грошей не взяли за ремонт, такі люди гарні. Там добре до нас відносилися, але ж чуже є чуже. Нехай тут гримить, але поруч - брати та сестри.

Сестри мої як були в Покровську, так і є. Але так змінилися характери у всіх, змінилося відношення до життя. Хоч і стали більш знервовані, але більш доброзичливі. Коли лягаємо спати, не знаємо, чи прокинемось. Тож передзвонюємось кожного вечора. Не дай бог щось десь гримнуло - біжимо дивимось у вікно, чи всі будинки навкруги цілі. 

Дуже чекаємо на перемогу і сподіваємось, що це буде скоро. Хочеться, щоб настав мир, діти повернулися з-за кордону, щоб сусіди повернулися. Всіх чекаємо додому та сподіваємося, що все буде добре.