Костянтин Величко провів у полоні понад 100 днів! Волонтер із Маріуполя пережив десятки побоїв, допитів. Не зламався, навпаки, як міг допомагав іншим у фільтраційному таборі в Оленівці (колишня Волноваська виправна колонія).

У камері в'язні спали по черзі, місць на всіх не вистачало. Пили технічну воду, голодували і зазнавали тортур.

На початку повномасштабної війни Костянтин доставляв до Маріуполя гуманітарку, а по дорозі назад - евакуював людей. Наприкінці березня російські окупанти оголосили полювання на таких волонтерів. Так майже півсотні цивільних опинилися у полоні. Влітку 2022 року інтерв'ю з Костянтином записали журналісти телеканалу “Інтер” та передали до Музею.

Ми з моїм приятелем, з яким надалі вивезли його сім’ю та мою сім’ю з Маріуполя, — ми з ним допізна сиділи й саме обговорювали всю цю ситуацію. Так, я був у Маріуполі. Нападе Росія на Україну чи не нападе. І я ніяк не знаходив причин, з яких варто було це робити. Як би «сіра зона» вже є. Усе є, але здавалося мені це малоймовірним. Ми лягли спати. Коли вже засинав, я почув якусь канонаду, але не дуже звернув увагу. Думав, що через те, що в Маріуполі ми вже звикли до таких моментів. Прокинувся я рано-вранці від того, що в мене розривався телефон. Мені телефонували мої друзі. Було багато знайомих, хто у військових структурах служив, хто у розвідці. Ми з ними також це все обговорювали. Вони говорили: «Ні-ні, усе ніби має бути нормально, але ймовірність висока».

Вони мені зателефонували зранку й сказали, що треба терміново вивозити сім’ю з Маріуполя, узагалі не відкладати, прямо зараз.

І протягом години ми зібралися: моя дружина з дитиною, з донькою, моя мати, моя теперішня подруга й Вови, мого товариша, дружина. І ще в нас вільне місце лишалося. Ми запропонували товаришеві, але він не поїхав, сказав, що «я пізніше виїжджатиму». Протягом години ми з Маріуполя виїхали. І всіх практично нам вдалось умовити виїхати під приводом того, що родичі в мене... У мене в Запоріжжі родичі: моя тітка, моя сестра двоюрідна. Ми до них часто моталися, то «давайте поїдемо. Саме теплішає, з’їздимо на дачу, пару днів побудемо там, посмажимо шашлики. І, дивись, це, як у попередні рази, — усе так і закінчиться за пару днів». Але це за кілька днів не скінчилося, як ми вже знаємо. Напевно, це було одне з найправильніших рішень, яке дозволило відправити сім’ї та зайнятися тією діяльністю, якою ми займалися до потрапляння до колонії, і продовжуємо займатися зараз. У сам Маріуполь ми моталися, Бердянськ і прилеглі населені пункти.

З Маріком зв’язок був поганий. І в Марік… у нас було багато знайомих у Маріуполі, і з ними ще підтримували контакти. Багато співробітників у нас залишилося в Маріуполі, і ми отримували звідти інформацію, а допомагали вже тим людям, які вийшли за межі Маріуполя, хоч би на Мелекінський блокпост. Тобто Мелекінський блокпост перетнули — з’являється нормальний зв’язок, і ми починали допомагати людям вибиратися до Бердянська, а потім у Запоріжжя. До Бердянська ми моталися самі з товаришем, забирали звідти жінок, дітей, підвозили пальне, підвозили стартові пакети, наскільки можна, і поступово в нас налагодилася така мережа.

Ми запустили канал у «Телеграмі», ой, у «Телеграмі», у «Сигналі». Я залучив деяких менеджерів зі своєї компанії, хто добре вміє керувати процесами, і ми організували евакуаційний канал, який мав назву «Маріуполь — Бердянськ — Запоріжжя».

Ми вже розуміли, коли виїжджати, коли з’являється зв’язок, в яких районах міста точаться бої, в яких уже «зачистка» пройшла. Розуміли, хто виїжджає, хто має вільні місця в машинах. Підсаджували людей у машини.

Знаходили в селах бензин, тобто хтось повиїжджав. Знаходили місця для нічлігу людям, продукти. Самі забирали тих, хто не може виїхати. Організовували людей у колони, вивозили цілими колонами з Бердянська. Таким чином, ми розпочали свою діяльність, бо не можна було сидіти спокійно, не виходило. Дуже багато рідних постраждало, дуже багато друзів загинуло на той момент у Маріуполі. Згодом ця діяльність призвела до того, що ми опинилися в «Епіцентрі» — основному евакуаційному центрі міста Запоріжжя, де вже познайомилися з людьми з інших волонтерських організацій, де вже познайомилися на той момент із Галиною Одноріг, вона була помічником губернатора Запоріжжя. Почали займатися формуванням офіційних евакуаційних колон, гуманітарною допомогою, зустріччю людей, психологічною підтримкою. Тобто координацією різних волонтерських організацій між собою. І 28-го ми отримали бус. Я познайомився зі Стасом Бутком, моїм нинішнім другом дуже добрим, з яким ми потрапили до цієї колонії.

І 28-го числа ми виїхали до Маріуполя. Ми поспішали, тому що інформація, яку ми отримували від тих, хто сам евакуювався, кого ми провели, надаючи консультації, як спілкуватися, як їхати, кого куди ми вивезли в нашому випадку самостійно, була така, що насторожує, що місто закривається, а в’їхати в нього дедалі складніше й складніше.

Самі евакуаційні колони, як ми знаємо, жодним чином до Маріуполя дістатися не могли. Тому все лягало на людей, які вибираються звідти самостійно.

Хтось пішки, хтось на автомобілях. А їх — знову ж таки автомобілів, що працюють, — ставало дедалі менше. З бензином була величезна проблема. Або ж на волонтерів, які вивозять. Тож ми поспішали. Думали, що ми самі їздили, у нас купа інформації, знаємо, як їхати, як спілкуватися, ми знаємо райони міста. Ми — місцеві, корінні люди, проблем у нас не повинно бути. Але єдине, що ми можемо потрапити десь під обстріл, під прильоти.

Але це теж уже відбувалося, і нам здавалося: нічого катастрофічного, нічого не повинно статися, метнемося туди й назад. Але не склалося. Полювання за волонтерами розпочалося. Але ми ще на той момент про це не знали, бо за кілька днів до нашої поїздки почали зникати люди-волонтери.

І ніхто не надав цьому серйозного значення, що треба зупинити поїздки решти. Подумали: мало що, затрималися на день. Таке бувало. Їдеш на один день, а потрапляєш на два-три дні, бо не змогли пройти блокпости швидко й довелося ночувати. Десь машина зламалася, ну, всяке бувало, а зв’язку на тих територіях немає. Тому ніхто не надав цьому серйозного значення і ми поїхали. 28-го на крайньому блокпості Маріупольському… доїхали ми без жодних проблем, тобто схема спілкування з орками вже працювала. Ми вже розуміли, що давати: цигарки, бритви, базові ліки, рукавички. Тобто такі дріб’язкові хабарі, щоб швидко проскакували блокпости й швидко доїжджали до необхідних точок.

І ось на крайньому блокпості нас загальмували росіяни, сказали вийти. Вимагали пред’явити документи. У нас були бейджики волонтерів, паспорти українські й бус, обклеєний необхідною символікою. Усе було дуже ясно. Після чого нам сказали: «А, волонтери, ну це ж ви за гроші вивозите?». Ми говоримо: «Ні, чому відразу за гроші? Давайте проїдемо до «Порт Сіті», тут буквально пів кілометра, три хвилини їзди разом із нами. Покажіть, кого нам забрати, там є люди на евакуацію. І ми виїдемо назад тим самим ходом». Але це їх не влаштувало.

Почали говорити, що ми вивозимо, точніше, вивозимо зсушників (Збройні сили України) переодягнених. Ми сказали, що ми не беремо чоловіків, беремо лише жінок і дітей. Сказали, що там є жінки-«азовки» з нашими волонтерськими бейджиками. Ми обмінюємося документами, вони виїжджають із нашими документами переодягнені. Що ми також заперечили, тому що на бейджиках є фотографії. Ми маємо паспорти, вони ж відповідають іменам, прізвищам, по батькові.

Загалом наші відмовки їх, видно, «замахали», і вони наставили… Я просто пам’ятаю цей момент — вони наставили на нас автомат. І сказали, що якщо ми зараз не сядемо й не поїдемо, куди нам скажуть (це Микільське виявилося), нам просто зроблять «піф-паф» прямо тут і цим все й закінчиться.

Ну, довелося підкоритися і поїхати до Микільського. У Микільському все було просто, пригода починалася. Нас закинули в «мавпник» без води, без їжі, без туалету. Бетонна підлога, холод собачий. Того ж дня нам «відкатали пальчики», тобто зняли відбитки й сфотографували. Будівля — це колишня будівля поліції. Ну, Микільське, то Володарське, якщо правильно, раніше так називалося. Ось там ми почули від співробітників, які знімали відбитки й фотографували, що «нарешті ще одних волонтерів заарештували. Ось тепер ми їх притиснемо й бажання їм у Маріуполь... відіб’ємо надовго та всерйоз».

Відразу кажу: надалі, коли аналізували ситуацію, уже перебуваючи в колонії та розмовляючи з іншими, хто туди потрапив, де також були заарештовані волонтери, не тільки я чув подібні вислови й не тільки мені це говорили. Справді, за нашою теорією, я не стверджую, але за нашою теорією, за волонтерами справді полювання і гальмували всіх волонтерів поспіль. Комусь дозволяли заїхати до Маріуполя розвантажити «гуманітарку», а по дорозі назад також заарештовували. А когось, хто був без «гуманітарки», як ми, а в чистому вигляді їхав, заарештовували відразу. Тобто користувалися гуманітарною допомогою перед тим, як заарештувати. Після цього добу ми просиділи в Микільському.

Нам одягли мішки на голову наступного дня, браслети на руки. У напівзігнутому положенні, як терористів, з руками за спиною та під дулом автоматів нас перевели в транспорт.

Доставили до Старобешова. У транспорті на нас іще репетували, поки вели, пхали автоматами, били по ногах, і ми ще думали, що ми ж цивільні, ми ж волонтери, у нас усе як годиться. І ми ще намагались огризатись і просити, щоб до нас ставились якось адекватніше. Єдине, чого ми цим досягли, — це те, що в Старобешові, коли нас виводили з автозаку, ті, хто нас приймав, точніше, ті, хто нас здавав, сказали: «Ось ці розумні — вони просять на них не кричати, вони просять їх не бити. Поставтеся до них як належить». Але й на виході нас прийняли спочатку об стілець, потім об двері, потім впустили зі сходів, бо йдеш із мішком, нічого не видно. Отак нас «привітали».

Далі — коліна, бетон, клацання затворами, обіцянка вбити нас на місці.

«Колотися», що ми навідники, що ми здаємо позиції і таке інше. Десь годину ця тяганина вся тривала. Знову ж таки били. Після цього камера знову переповнена. По шматку хліба, слава Богу, води, пару цигарок на камеру. Камера переповнена, там провели ніч до наступного дня. Наступного дня нас знову вивели, замотали скотчем очі, замотали скотчем руки. Знову завантажили до автозаку. Привезли до УБОЗу. В УБОЗі багатогодинний допит. Знову камера. Знову добу в УБОЗі.

Після цього — ізолятор тимчасового тримання в Донецьку. Там знову ж таки добу. Це єдине місце, де нас нарешті погодували більш-менш нормально, як належить. Тобто там було триразове харчування. Ми потрапили лише на обід і на вечерю. І вранці наступного дня нас знову ж із замотаними скотчем очима й замотаними скотчем руками, як баранів, напхали в автозак. Там, де мала бути одна людина, клітинка для одного, нас напхали по три людини. Плюс у коридор іще навалили людей, і ось таким казино, переповненим балаганом, ми поїхали до Оленівки. В Оленівці — вивантаження з автобуса. Година з гаком сидіння навприсядки — полопані судини, людям погано ставало, їх ледве відкачували. Після цього — перебіг до ізолятора дисциплінарного.

Це в’язниця у в’язниці, там утримуються закоренілі порушники режиму тюремного — ну, теоретично вони повинні утримуватися. Але нас туди запхали.

Тобто напіврозвалена будівля, холод, бетон. Лайно, що тече по стінах, бо каналізація була забита, тільки все запускалося. Ми надалі дізналися, що колонія запустилася лише в лютому. 1 квітня ми туди потрапили. Вони тільки-но починали її переводити з режиму розкраденості, розграбованості й консервації в режим фільтраційного табору. Знову допити. Знову сидіння навприсядки. Знову побиття. Потім камера 3 × 4, 20 з лишком чоловік у камері. Протягом кількох днів нас там доходило до 50 осіб, доки приймали етапи. Потім нас розсортували й поселили вже волонтерів окремо, 22 особи в камері. Давали нам два літри води на день і кілька шматків хліба перші кілька днів. Потім на дровах почали готувати клейстер із макаронів. З’явився потім супчик овочевий зі шматочками овочів якихось, переважно капусти. Потім у ньому навіть почали плавати макарони. Потім з’явилася каша, надалі й чай.

Чай рятував, бо води питної не вистачало просто хронічно. Пили технічну воду, хворіли всі страшно. Ліків не було, нічого не було. Був нашатир, хто вирубувався.

Оце єдине, чим допомагали. Основний засіб виведення з непритомності — стояв нашатир. А лікування всіх хвороб — це вода, йод і сіль. Цією бовтанкою ти полощеш горло. І ось так лікувалися інфекційні захворювання на кшталт ларингіту. Коли в тебе очі запалені, вуха запалені, голос зникає, скажений кашель і вся камера в такому стані, у соплях дихати не може. Мало того, що й так спати доводиться по 3–4 години. Змінами — штифтами так званими, тому що всі лягти не можуть, ніяк не розміщуються в камері. Хтось сидить, хтось пробує лежати, хтось сидить на столику, хтось під столиком. Поруч на бортиках від туалету, який знаходиться прямо в камері й смердить страшно. Ось так, жодних медикаментів — нам нічого не давали й близько. І медики там були з тих, хто був заарештований до нас. Це знову ж таки затримані, знову ж таки ув’язнені. Дівчинка Лілія, яка бігала. Не було нічого від слова «взагалі».

Коли починали синіти від побоїв, були напади епілепсії в людини, вона починала непритомніти — і ось вона це бачила й зупиняла моменти, щоб її не забили до смерті. Нашатирець під ніс — і таким чином лікували.

При нас, коли забивали до смерті, випадок був. Коли закінчували життя самогубством, випадок також був. А так, щоби «пририли» в колонії цивільних, — такого не було. Це вже з військовополоненими відбувалося. Втрачали свідомість. Стас, мій напарник, тільки з другого разу зміг «заїхати», тобто ставало погано, тиск у нього дуже стрибнув, він гіпертонік. У мене після цих посиденьок навприсядки ноги сині. Ступні до щиколотки були аж чорні. Судини полопалися від такого сидіння, режиму. Два дні чи три я тільки ходити нормально не міг, але нічого, проходить усе поступово. Кілька зубів вилетіло, а так усе добре.

Сидиш ти два з половиною тижні в ізоляторі, подихаєш там просто. Тобі носять їжу так звані волонтери — хлопці, які готують їжу на польовій кухні. Таку роботу виконують лише ув’язнені, усі роботи виконують ув’язнені.

І від них дізнаєшся, що є бараки, де є власний туалет, де є майданчик для прогулянок. І ось тобі дуже хочеться туди потрапити, бо ти взагалі не дихаєш. На повітря тебе не виводять. Мене витягли десь за два тижні до так званого штабу. Оскільки я був записаний як айтішник, у них були проблеми з комп’ютерами. Проблему я усунув. І був… був присутній офіцер тоді, один із керівного складу колонії, до якого я звернувся. Загалом у мене з’явилася можливість звернутися, і я запропонував йому допомогу, він скаржився на оргтехніку. Техніка ніяка, усе старе. Я кажу: «Слухайте, що вам потрібно, щоб можна нам з ізолятора вибратися? Бо я знаю, що є бараки. Як нам потрапити в бараки?».

Протягом кількох днів він з’явився. Сказав, що їм потрібні два ноутбуки й принтер. Натомість мені дали зателефонувати, і я зміг повідомити, що ми взагалі живі. І вони вже по той бік організували доставку оргтехніки через знайомих у Донецьку до колонії. Після чого ми вийшли й потрапили в бараки. А потім за такою ж схемою, тільки в обмін на будматеріали, ми перетягнули решту волонтерів теж у бараки, де і ми, і вони займалися ремонтами цих бараків, у яких потім поселили «азовців» і де показували картинку, усі ці ролики, що ви бачите… де показують ліжечка, де показують ремонт, усе гарно. Це ось ті єдині два бараки, які ми відремонтували й у яких ми самі мали жити, за обіцянками адміністрації. З яких нас потім виселили й поселили… І поселили спеціально «азовців», щоб створити ось цей фейк, запросити туди Червоний Хрест, який приїхав на 10 хвилин, подивився та поїхав. Потім по телебаченню — як добре утримуються військовополонені в ДНР під егідою Російської Федерації.

Однозначно було, що ми вийдемо. Єдине, що ми не знали, — як довго ми там перебуватимемо. Але ми, у принципі, готувалися до дуже довгого строку, до десяти років, бо менше нікому там і не давали, власне.

Коли нас уже двічі продовжували й втретє продовжили, ми зрозуміли, що, імовірно, це буде дійсно серйозно й надовго. Тому віра в те, що звільнять, — раз, і віра в те, що звільнять завдяки нашим зусиллям і наших рідних і близьких. Ми знали, що вже розпочалася піар-кампанія величезна через Інтернет, що наші рідні вже об’єдналися в групи, що і уряд там підключився, і організація громадська. Дуже багато йде ось така медіахвиля. І ми сподівалися, що це якось допоможе, що нас звідти дістануть. Не вдасться їм далі приховувати, що нас там немає.

На всі запити, коли люди відправляли, організації, казали, що ми не утримуємося в Оленівці, нас там просто не існує — таких цивільних і волонтерів. Віра у своїх рідних, своїх близьких, у своїх друзів, хто бореться за нас.

Другий момент. Ми знайшли можливість і в колонії допомагати людям, військовополоненим їжею, медикаментами, ще чимось. До того моменту в нас уже з’явилися можливості пересуватися колонією. У нас з’явилася можливість отримувати періодично посилки, сигарети. Ми змогли налагодити стосунки з кухарями, з водовозами. Уже за три з лишком місяці ми обжились і з’явилися в нас якісь моменти, коли ми могли комусь щось дістати, комусь чимось допомогти. Ми розуміли, що й тут ми також приносимо користь і допомагаємо людям.

Тому що це бездіяльність, що ми потрапили до в’язниці, сидимо тут, а там така ситуація в країні, особливо в Маріуполі — найбільше вбивали на початку. Коли ми знайшли можливість допомагати в колонії, полегшало, життєві умови змінилися. Ми вже дізналися, що рідні знають, де ми, що ми. Ми за них не переймалися. Я дізнався, що всі мої — теперішня дівчина, і донька, і мама — уже в Німеччині перебувають у безпеці. Тобто давити на мене сім’єю даремно. Лякати мене ізолятором? Я там був не раз за свою поведінку, за стосунки з керівництвом. Не раз мене туди відправляли, тож теж було марно.