Кононенко Анастасія, Лисичанська загальноосвітня школа №13, Луганська область
У конкурсі єсе "Один день" її работа зайняла 2 місце
Це сталося влітку 2014… Того дня закінчилось моє щасливе, безтурботне дитинство! На все життя в моїй автобіографії - великими, кривавими літерами прописано слово - «війна»! Ці обставини довелось сприйняти нібито: «Так мало статися!». Але мені, десятирічній, це було важко усвідомити!
Перші постріли, перші літаки, перші розриви від зброї, перші ночівлі в підвалі… Все це залишилось в дитячих спогадах маленької дівчинки!
Тоді... в моїх очах був страх: «Якщо зараз влучить прямо в нас?», «Що станеться, як я загину?».
Коли мати ходила додому за їжею, ті декілька хвилин здавалися довгими годинами. На дворі літо, сонечко, а ти сидиш в холодному, сирому підвалі, одягнена в зимовий одяг, з’єднавши крихітні пальчики «хрестиком» з однією думкою в голові: «Хоч би вона повернулась...». Коли мати приходила ціла, я була щаслива.
Проводячи тижні в підвалі, я почала вести щоденник, куди занотовувала всі свої пережиті емоції і те, що коїлося з нами та навкруг нас. І до сьогодення цей блокнот зберігся. Саме там я почала писати вірші, уявляючи себе юною поетесою, описувала події під вогник свічки- єдиного джерела тепла та світла.
Викладаючи думки на папір, я відчувала себе нібито легше. Адже я не могла, а, можливо, на той момент не хотіла говорити всім про те, як мені страшно. Я твердо знала, що повинна бути сильною дівчинкою!
Дні минали, а «війна» набирала оберти! Я вже знала час на годиннику, коли треба бути «на готові». Звук, при якому терміново потрібно ховатися. В коридорі нашої квартири завжди була папка з цінними паперами. Кожного вівторка на нашу вулицю приїзджала машина з дуже смачним хлібом, на неї всі чекали. Я намагалася шукати у всьому позитив, щось гарне, проте, обставини це забороняли!
Одного дня…22.08.2015 сталося те, чого я так боялася: нам влучили в квартиру. У той час ми були вдома. Я сиділа у ванній кімнаті, читала книжку, намагаючись відволіктись від пострілів, а моя мати поралась на кухні.
Хвилина... сильний шум, задрижала підлога, з-під дверей почав підійматися пил... багато пилу. Я тремтячим голосом гукаю: «Мамо», але не чую відповіді. Тоді моє серце завмерло, дихати стало важко.
У стані шоку і страху я відчиняю двері, і мої очі…, важко було щось розгледіти, адже стояв туман. Я побачила матір, вона сиділа на підлозі, ВОНА БУЛА ЖИВА!!! Все інше на той момент не мало ніякого значення! Снаряд знищив все: шпалери, меблі, одяг... Стіни в уламках. Це був страшний для нас день!
У десять років : мої очі – бачили вогонь пожеж, мої руки – тримали залишки зброї, мої ноги – ходили по витраченим гільзам, якими було встелено подвір’я, моє серце – відчувало біль!
Сьогодні – все позаду, але ніколи я про ті часи не забуду! Для мене мир – це життя, це спокійний подих, це можливість жити без страху смерті, спати вночі і не просинатися від кожного шороху!
Мрію про те, аби люди прагнули миру в душі, в сім’ї, в країні, в цілому світі!
В пам’яті день...
Один день... який змінив моє дитинство і подальше життя...
Один день!