Мені 48 років. Ми з чоловіком жили в місті Авдіївка Донецької області. З 2014 року чули вибухи, але 24 лютого цього року почалося взагалі щось страшне. Родичі чоловіка, котрі мешкають у Полтаві, з самого початку кликали нас до себе, проте ми не хотіли лишати власну домівку. До того ж наглядали за квартирою подруги. Але одного разу приїхали до неї додому й побачили, що її житло розбите. Коли й наша квартира постраждала, ми виїхали. Забрали з собою мого батька. Він інвалід. 

Зараз живемо на дачі в Полтаві. Ми б із задоволенням працювали, але роботи тут немає. Тато отримує пенсію, а ми – виплати від держави. Добре, що є гуманітарна допомога. Ми вдячні Фонду Ріната Ахметова та іншим організаціям, які підтримують переселенців. 

Після чергового обстрілу Авдіївки я вийшла на вулицю, щоб оглянути масштаби руйнувань. Спочатку побачила вирви й бите скло. А потім помітила жінку за рогом будинку.

Коли підійшла до неї, зрозуміла, що вона мертва. Для мене було шоком побачити мертву людину посеред вулиці. Та жінка не встигла добігти до під’їзду якихось десять метрів. Я ще кілька днів після того випадку плакала. 

Коли ми виїжджали, були сильні обстріли. Ми заїхали по батька, який жив у селі неподалік Авдіївки. Можна було виїхати двома шляхами. Той, який ми обрали, росіяни обстрілювали. Довелося повернутися й звернути на інший. 

Ми виїхали у травні. До цього всі магазини працювали. Ми мали свої запаси, тому не ходили по гуманітарну допомогу. Коли приїхали у Полтаву, було складно, бо ми взяли з собою мінімум речей. Звернулися до центру, в якому давали одяг переселенцям і отримали все необхідне. 

Сподіваємося, що війна скоро закінчиться, і життя зміниться на краще.