Мені 36 років. У мене є чоловік і діти. Ми з Охтирки. 

Про початок війни я дізналася від сестри, яка зателефонувала мені зранку 24 лютого. Я розбудила дітей, і ми спустилися в підвал. Вже з обіду почалися обстріли. Чоловік їздив у місто по продукти, сусіди допомагали харчами. 

У підвалі ми прожили тиждень. Нас кликали до себе всі родичі й знайомі, але мені не хотілося їхати. Проте коли нас почали бомбити з літаків, я злякалася за дітей. Чоловік вивіз мене з дітьми у Полтаву.

Ми переночували у знайомих. Звідти поїхали у Львів, де також залишилися на ночівлю. Зранку взяли квитки на автобус і вирушили в Польщу. У Польщі знайшли волонтерів. Вони поселили нас у хостелі. Через два дні нас забрала до себе польська сім’я. Через пів року ми повернулися додому. 

За час війни я зрозуміла, що найцінніше – це життя і здоров’я рідних. 

Я думаю, що війна закінчиться до кінця літа.