Ми з Маріуполя. Там жили мама, я і донька. Ми мешкали в різних районах міста. Два наших будинки зрівняли з землею. Це моя квартира і мамина квартира. Дім доньки ще залишився, але два під’їзди вигоріли якраз там, де жили ми. Діти винаймають хату, а ми в селі теж орендуємо будинок. 

Я працювала в дитячому садочку завгоспом, і ми до 27 лютого ще ходили на роботу. Дітей вже не приймали, але у зв’язку з тим, що я була завгоспом і там були продукти, ми ходили. Вже чули постріли, але ще працювали. 

Мій зять працював у патрульній поліції, донька була на шостому місяці вагітності, обоє виїхали з Маріуполя 26 лютого. Вони запропонували перейти нам з мамою у їхній будинок. Це була сталінка, там було бомбосховище, і він був більш-менш захищений. 

Ми з мамою прийшли туди годувати їхнього кота. І добре, що ми це зробили, тому що по моєму будинку був авіаудар. Якби ми в ньому залишилися, нас би вже не було, тому що дах розвалився, плити проломили міжповерхові перекриття, з мого п’ятого поверху плита впала на четвертий, і всі мої речі посипалися туди. 

Коли ми були на вулиці Куїнджі у доньки, був обстріл, ми сиділи без води, без їжі, без зв’язку, без світла. Готували на камінцях. Батько моєї дочки мав цілу торбу сухарів, він нам їх давав і консерву якусь.

Одного разу ми були в квартирі і чуємо такі слова: «Аллах акбар». Я відчиняю двері: на порозі стоїть чеченець. Я злякалась, вийшла мама. Я попросила, щоб нас не вбивали. Чеченець відповів, що вбивати нікого не збирається, тільки перевіряє, хто є в квартирах. Ті двері, які не відчинялися, чеченці вибивали. 

Поруч з ними ми прожили добу, а ввечері почав горіти наш під’їзд. Горіли наші квартири, і ми перейшли в інший під’їзд. Там уже сиділа севастопольська морська піхота. Дуже молоді хлопці. Я в них запитала: «Чому ви до нас прийшли? Яка у вас мета?» А вони відповіли: «Наша мета – знищити терористичну організацію «Азов», а по цивільних ми не стріляємо». Потім у наш двір заїхали три танки. Один виїхав з нашого двору, розвернувся і почав стріляти по будинках на протилежному боці. 

Вночі почали горіти наші квартири: перший поверх, другий… подивились, як горить наша квартира. Тоді ми пішли до сестри мого чоловіка у приватний сектор. По дорозі було все спалене, трупи скрізь лежали, хто накритий, хто ні. Я дуже не хотіла, щоб мама це бачила. 

У родичів теж чверть будинку знесло. Ми прожили в них дві ночі. Приїхав їхній зять із Запоріжжя і сказав, що бачив мою доньку. Вона дуже за нас хвилювалась і збиралась їхати нас шукати. З нами не було ніякого зв’язку. Вони хотіли повернутися в Маріуполь, але їх не пустили. 

Вранці поїхали на Запоріжжя. Виїжджали ми жахливо. Хлопців роздягали, перевіряли. Нашому родичу пістолет ставили до потилиці, били і по ногах, і по нирках. По дорозі нас зупинили і хотіли розвернути на росію. Ми почали рашистів умовляти, що їдемо до доньки, яка живе на заході України. Ми заїхали на міст, він був замінований, міни лежали шаховим порядком. Доїхали до прірви, далі мосту не було. 

Одним словом, правдами-неправдами ми добралися до Запоріжжя. На кожному блокпості стояли буряти. А потім біля Запоріжжя зайшов чоловік і каже: «Ну, що, хлопці?». Ми як розплакалися, ми так плескали в долоні, обіймалися: все, наші!

Ми приїхали до Запоріжжя. Звідти формувався автобус на Львів. Діти у Тернополі, а ми в селі. У нас тут дуже гарні сусіди, нам допомогли і город посадити, і врожай зібрати. Нам, певно, пощастило найбільше. Ще й сім місяців тому народилася маленька тернополяночка, моя онучка.

У нас усе добре, і головне, що ми всі разом. Ми тут ходимо до церкви, молимося за всіх наших захисників, даємо гроші на армію, передаємо теплі речі на передову. 

Я б хотіла, щоб війна закінчилася вчора. Я вірю в ЗСУ і в нашу Перемогу. А раптом ми прокинемося і нам скажуть: «Вітаємо з нашою Перемогою!».